Глава 15. Страх смерті й темряви

Глава 15. Страх смерті й темряви

«Багато людей бояться смерті

й темряви з однієї причини

– вони бояться невідомості».

«Гаррі Поттер і напівкровний Принц»

Джоан Роулінг

***

Я уважно слухала кожне його слово, щоб не пропустити суті та скласти нарешті всі пазли в сумну й гірку картинку. Але мені це поки що не вдавалося зробити.

– А як же камінь знову повернувся до відьми, яка хотіла з тобою одружитися? – поставила очевидне питання, яке також було черговим пазлом.

Генрі мить подумав, потім глянув на мене й промовив:

– Після того як він опинився у Людовика Чотирнадцятого, його жінок із сім’ї, камінь перейшов до Людовика Шістнадцятого та його дружини… Але всі гинули від прокляття діаманту, хоч і не розуміли чому. Тому пізніше відьми знайшли діамант за величезною кількістю смертей, які ж самі й наклали прокляттям на каблучку.

Я знову прикрила рота рукою. Відчуваю дикий жах... Тепер зрозуміло, чому ще в давні часи до відьом всі ставилися вороже й страчували їх, коли знаходили. Бо вони ж – основне джерело зла. Я з жахом розумію, що війна проти відьом може бути нормальною частиною людського життя. Це звичайна боротьба добра зі злом.

– Після страти відьми та її слів у ту хвилину, які вона мені кинула, я зневірився, – сумно зітхнув. – Був впевненим, що справді не знайдеться такої жінки, яка покохає мене та звільнить від потойбічних кайданів своїми почуттями. Я шукав… довго шукав тебе… три століття, – дивиться в мої очі, підтверджуючи правдивість своїх слів.

Дуже важко було розуміти й вірити йому, та я вірила, немов наперекір собі й усім вищим силам, які мене в цьому зупиняли.

– І знайшов, – ніжно посміхнувся. – Очевидно, що останні слова відьми розвіялися з її стратою і не мали активної сили наді мною. Але ти… – він хотів щось сказати, та важко йому давалися слова.

Я відчувала його біль та важкість на серці. Мить він роздумував, підбираючи правильні словосполучення, складаючи в речення, наче боявся мене ними образити. Весь цей час дивився в мої очі з тугою.

– Ти також мала померти, – сказав, а в мене душа в п’яти пішла.

Я важко проковтнула комок гіркого розуміння неповоротного стану речей. Я розуміла все, ворожка ж говорила, але почути такі слова від нього було надзвичайно важко.

– Як і всі попередні жінки? – доповнила його думку, яка так і просилася з вуст.

– Так. Мала, але дивом не померла… ще від першої моєї появи перед тобою… – знову задумався.

– У парку? – спитала, бо тільки один спогад згадався, коли побачила прозору постать біля дерева.

– Так, ще тоді у парку я прийшов до тебе вперше. І ти не злякалася, не збожеволіла від побаченого, а навпаки зацікавлено розглядала, – ледь посміхнувся, згадуючи ту мить, що мимоволі і я усміхнулася. – І саме тоді я зрозумів одну істину, що ти – моя пара, моя суджена, – ніжно доторкнувся до щоки кісточками пальців і до мене дійшло розуміння того, що я відчуваю його приємні доторки.

– Але як я відчуваю тебе? І чому ти… не прозорий? – немов боячись почути відповідь, запитала.

Він знову посміхнувся кутиками вуст та почав далі відкривати для мене загадки, які ж сам і загадав мені.

– Я прийшов вдруге уві сні та попросив тебе повірити в мене, бо без твоєї віри я б не став… реальним.

До мене повільно доходить сенс його слів. Мені довелось струснути головою, щоб повірити в почуте.

– Тобто ти зараз реальний? Справжній?

– Так. Саме так, – знову на його обличчі засяяла чарівна посмішка, якою я вже звикла милуватися сьогодні.

– І твоє прокляття вже знято? – не вгамую ніяк потік запитань, але мені так важливо знати, що цей чоловік більше не буде страждати, не буде проклятий самотністю. І не буде більше смертей невинних жінок.

– На жаль, ще ні, – сумно зітхнув, – ти допомогла мені зняти лише частину прокляття.

– Тобто? Яку частину? Що це означає? – невгамовно ставлю питання тривожним голосом.

– Якби ти вчасно не розгадала прокляття діаманту та не обійняла мене, все б могло закінчитися інакше.

Мить я роздумувала над почутим. Я ж гадала, що я його своїм напором злякала й тому він зник. А виявилося зовсім по-іншому, ще й на користь.

– То я ще й правильно вчинила? – здивована запитала.

– Звісно. Але тоді ти ще мене боялася, тому я і зник, не бажаючи тебе травмувати й далі.

– А я все думала, чому ти зник. До ранку не спала й думала, шукала відповіді. Винила себе, що не так щось зробила.

– Ні, ти все правильно зробила. Відтоді я став більш ніж впевненим, що саме ти – моя пара. Бо тільки моя жінка не повинна боятися мене.

Я зворушена й здивована його слова одночасно. Виходить, що він ще вчора перестав сумніватися в нашому союзу, а я тільки морю себе невпевненими думками. Бо ще вчора я мала страх перед смертю та темрявою. А сьогодні, ніби щось клацнуло, і я перестала відчувати дикий страх. Почала розуміти, що мій суджений – саме він, чоловік із моїх мрій, нехай і надприродний. Але ж реальний! Я його створила реальним.