Глава 14. Вічні страждання

Глава 14. Вічні страждання

«Є два шляхи позбавити

вас від страждання: швидка

смерть і тривала любов».

Фрідріх Ніцше

***

Я слухаю його й мені стає так шкода чоловіка. Він страждає вже понад три століття. Блукає по світу ночами. Бачить людей, як вони народжуються, живуть, вмирають, але не може нічого вдіяти зі своїм прокляттям. 

– Відьма створила для мене спеціальне прокляття – прокляття самотності. Вказала, що його зможе зняти особлива дівчина, яка теж настраждається від кохання, – моя істинна пара. Але хто насмілиться полюбити демона ночі? – розчаровано хмикнув.

Я бачила його біль і страждання й мені так захотілося зняти відчай з його серця та душі. Відчуття незвичайне – таке враження, ніби я його знаю все життя. Але як таке можливо? Мені двадцять років, а йому понад три століття…

– Відтоді я зник з обличчя землі. Мене ніхто не міг знайти, хоч я бачив як шукали. Все бачив і розумів, але нічого вдіяти не був здатним.

На хвилину Генрі змовк, дивлячись прямо у вікно. Я також задумалась, понуро схилила голову додолу. Тут я пригадала міські легенди, які ми із Сонею знайшли в інтернеті та напам’ять вивчили. Там говорилося, що каблучкою Хоуп володів Людовик Чотирнадцятий. Тому в мене ніяк не складалися пазли з цілісною картинкою.

– Скажи, а як так сталося, що спочатку каменем володів Людовик Чотирнадцятий? Він же із шістнадцятого століття, – намагалася тактовно підбирати слова, щоб чоловік не подумав, що я йому не довіряю.

– Так, все правильно. Насправді ніхто не знає, звідки цей камінь взявся. Але я знаю, – запевнив мене, кивнувши головою. – Ця каблучка передавалася з покоління в покоління по жіночій лінії відьми, яка мене прокляла. Але так сталося, що діамант хтось викрав у відьом, бажаючи збагатитись,  і саме так каблучка потрапила до Людовика Чотирнадцятого. Але як відьми дізналися про крадіжку, вони одразу прокляли камінь, щоб всі хто хотіли володіти ним, помирали страшною смертю.

Боже, як же це жахливо й моторошно. Виявляється в усьому винні відьми. Вони – джерело зла й непоступливості на Землі, яке мучить всю планету та всіх живих істот на ній. І якщо їм щось або хтось не подобається, той одразу стає проклятим або ж помирає.

– А що сталося з тією відьмою, яка прокляла тебе? – цікавлюсь.

Його історія життя та після – страшна настільки, що окутує своїми нитками темряви й душить горло. Я повинна була відчувати відразу, жах, небезпеку, проте я не відчуваю жодної з цих емоцій до чоловіка. Натомість я відчуваю жалість до нього, розумію, що він достатньо настраждався в житті й продовжує страждати й далі.

– Її стратили на інквізиції ще у вісімнадцятому столітті. Під час страти відьмі вже не було чого втрачати й вона сама зізналася в усіх гріхах та діяннях проти божої волі. Я бачив… все дійство, – на мить задумався, ніби згадуючи тодішні події. – В останні свої хвилини, коли відьма була між землею та пеклом, вона побачила мене у натовпі. Її останні слова я не забуду ніколи, – зціпив губи, показуючи, як йому болить. – Вона прокричала, що мені ніколи не знайти дівчину, яка покохає мене, – істинну пару, що я так і буду бродити по землі, проклятий самотністю.

– Жах… – тільки й змогла сказати.

Враз запанувала тиша. Генрі про щось думав своє, а я перетравлювала інформацію. Пазли почали складатися в моторошну картинку, проте ще декілька елементів не вистачало для цілісності.

– Той чоловік, Генрі Уїнстон, в якого я придбала діамант, він розповів про свою сім’ю, вважаючи, що каблучка – реліквія його родини, яка більше не має жінок. Це правда?

– Ні, – посміхнувся такою чарівною посмішкою, що я зависла на мить, розглядаючи обличчя чоловіка.

В кімнаті було темно, але на диво я його добре бачила, й відмітила для себе (вже вкотре!), що він надзвичайно гарний, просто прекрасний. Такий же, яким бачила його й уві сні. Густі чорні брови, ніби шнурочками, обрамляють красиві жовті очі, у яких вогонь і ніжність вирує. Чорне, як смола, коротке волосся виглядає неймовірно. Повні губи, складені в одну лінію, виявляють доброту господаря. Коли посміхається, на щоках видні ямочки від усмішки. Його посмішка така чарівна, що неможливо не закохатися в цього чоловіка.

– Я тобі так скажу, разом зі своїм прокляттям я отримав і силу переконання та передбачення. Мабуть, від відьми передалась частинка, – задумався на мить. – Тому, використовуючи свої сили, я шукав тебе. Скрізь... Три століття… – як говорив останні фрази, дивився прямо в мої очі, доводячи правдивість своїх слів. – Тому скеровував усіх людей у пошуку тебе, – знову посміхнувся мені.

То він таки справді мій суджений? Шукав мене три століття!? Боже… Я все гадала, де знайти такого чоловіка, щоб ніколи не обманював мене, ніколи не зраджував і кохав усе життя.

– Але я не одразу зміг тебе знайти. Я шукав свою пару в кожній жінці. Тому діамант переходив від жінок до жінок, але ті не знали його справжньої суті… божеволіли від приходу темряви щоночі та… помирали… – я прикрила від жаху рота рукою.

Боже мій, навіть не уявляю, скільком жінкам довелося загинути, щоб демон ночі знайшов мене. Цей факт миттю спалахнув тривожним дзвіночком у моїй голові.