Глава 13. Необдуманий вчинок породжує прагнення

Глава 13. Необдуманий вчинок породжує прагнення

«Не варто боятися змін! Іноді

неочікуваний поворот у житті приносить

більше, аніж заплановане прагнення».

Невідомий автор

***

Вдома я заспокоїлася не без допомоги Соні. Вона не відходить від мене  і, як може, втішає та розраджує. Не знаю, щоб я без неї робила. Мабуть, геть би розкисла. Дякую небесам, що подарували мені таку подругу.

Цілий тиждень цей незнайомець приходив до мене щоночі опівночі.  Він являвся мені у сні та матеріально в подобі духа чи прозорої постаті. Щоночі чоловік одягав каблучку на мій палець, і я, несвідомо, починала вірити в магію діаманта Хоуп. Але чи справді це каблучка чи лише плід моєї фантазії? Бо каблучка зовсім не має тої дії, про яку казав продавець. Та й відьма сказала, що я проклята діамантом.

Я відмовилася вірити в слова ворожки. Боялася навіть подумати, щоб поговорити з духом, так мене це лякало. Я не знаю, що мені думати й робити… Може, викинути каблучку? Так чи інакше, я все одно помру. Але ж закохатися в демона ще страшніше! Навіть страшніше смерті… подумати тільки моторошно про це…

Я жахливо стала боятися темряви. Сплю з нічником, але сон поганий, не міцний… та не здоровий.

В моїх страхах та моторошних думках проходить ще один тиждень…

Мене мучить хвороба й далі. Не знаю, в чому причина, та здогадуюсь. Бо проклята діамантом… Соня  водить мене по всіх лікарнях, але допомоги немає від них. Лікарі лиш розмахують руками та нічим допомогти не можуть. Невже така моя доля – загинути від незрозумілих надприродних причин у двадцять років?

Соня дуже хвилюється за мене й вирішила знову звернутися до тієї відьми з проханням звільнити мене від цієї каблучки та від її прокляття. Але й вона не може допомогти... Лише сказала ще раз, що я маю закохатися в темряву. Зауважила, що мені залишилося зовсім не багато часу – місяць. Скажу відверто, розуміти, що в тебе залишається лиш місяць життя, геть не весело. Це жахливо, страшно й дуже плачевно…

***

Я вирішила прислухатися до слів відьми. Хай там як, але поговорити треба з ним. Якщо він може зі мною зв’язатися, то і я зможу. Не думаю, що мені стане гірше, бо я вже так погано почуваюся, що тепер найстрашніше, що може зі мною статися, – це смерть.

Тож збираю всю волю в кулак та вирішую одне – дочекатися півночі. Переборю себе, свій страх темряви, та поговорю з демоном ночі чи Генрі Хоупом, чи як там ще його звати.

Сьогодні вимикаю вночі світло.

Я готова зустрітися з темрявою.

Я готова її полюбити.

Як завжди, опівночі прийшов він. На цей раз не просто як дух, а матеріалізувався в подобі живого чоловіка. Красивого, міцної статури, мужнього, широкоплечого, високого. Він мав таку зовнішність, як і чоловік із моїх снів. Отже, це він і є мій суджений, моє прокляття, моя темрява, мій демон ночі, моя надія, моє кохання…

Чоловік нічого не говорив, лиш мовчки стояв, а я не відчувала перед ним страху. Так само стояла дивилася й милувалася, як і він.

Потім підійшла та обійняла його…

Я не знаю, як я маю зняти наше спільне прокляття самотності, але чомусь вважала в ту хвилину, що саме таким чином маю це зробити. Одразу відчула таке полегшення, але враз його не стало…

Декілька секунд я стояла непорушно. Гадала, що знову прийде. Але нічого не траплялося. Можливо, він розтанув через мій необдуманий вчинок? Але як мені потрібно діяти, щоб зняти те чортове прокляття? Мені ніхто не сказав! Не дав інструкції чи плану дій.

Знову до ранку без сну. На ранок лише змогла заснути й проспала до обіду.

***

На наступний вечір вирішую таки спробувати поговорити.

Вночі його чекала, не спала. Він прийшов, як і завжди, опівночі.

На цей раз я хотіла завести розмову з ним, а підходити чи обіймати боялася, гадала, що знову зникне.

Та він першим почав говорити.

– Ти вже мене не боїшся? – спитав.

– Ні, – стиха відповіла.

Я й справді вже не боюся. Я стільки пережила за ці два тижні, що боятися вже немає чого.

– Не бійся мене, – зворушливо промовив, – я не хотів тебе лякати ні своїми приходами, ні словами, ні невчасними появами в парку. Я не той, ким мене називають. Фактично, так, я – демон ночі, але я сам залежний від цього становища, – сказав та сумно опустив голову.

Його слова мене здивували. Я пригадала, що говорила відьма, що він також проклятий.

– Тобто «залежний»? – я справді не розумію. Мені потрібно більше пояснень.

– Ця каблучка,  – вказав на мій палець. Знову вона на моїй руці! Але не звертаю не це уваги та слухаю його, – це моє прокляття, – важко зітхнувши, мовив, – тому я й приходжу до тебе щоночі й одягаю каблучку, таким чином, закохуючи тебе в себе. Бо ти – моя пара. Я без тебе ніхто.