Глава 12. Загадки спадкової відьми

Глава 12. Загадки спадкової відьми

«Людина може зробити набагато

більше і діяти набагато краще.

Вона допускає тільки одну-єдину

помилку – вона думає, що в її

розпорядженні багато часу».

Карлос Костанеда

***

Після події вночі було знову не до сну. Можливо, я захворіла через те, що не отримую відпочинок належним чином, і каблучка тут зовсім ні до чого? Сьогодні я отримаю відповіді на всі свої питання. Я дуже на це сподіваюся.

Ми з Сонею дуже перелякалися через останні події та стільки інформації шукали про каблучку, намагалися зрозуміти її суть, знайти якийсь вихід, але нічого не змогла знайти. Спадкова відьма – мій останній шанс на порятунок. Відьма, яка знає всі прокляття, відповість мені на всі питання і дасть пораду, що робити та як далі жити.

Дорога до спадкової відьми чи ворожки, як її називає Соня, видалася не з легких. Наше таксі тричі глохло на дорозі з невідомих причин. Ніби хтось навмисно не хоче, щоб я туди дісталася. Водій швидко владнав проблеми та звернув все на неякісний бензин. Хотілося б вірити в таку причину зупинок, бо останнім часом навколо мене відбуваються зовсім не прості життєві ситуації.

Ворожка жила у лісі, до якого нам треба було їхати майже півдня. Її хатина розташовувалася біля Добромильського замку. Говорять, що це місце має давню історію, а руїни замку зберігають спогади минулих століть. Цікава легенда, містичне місце… Але такі місця більше для любителів історичних пам’яток, тобто самої Соні. Не дивно, чому вона саме сюди мене притягла. Певно, щоб дізнатися заодно ще інформацію про минулі століття.

Поки йдемо, подруга розповідає, що на вершині крутої, покритої лісом Сліпої гори на відстані чотири кілометри від міста Добромиль, знаходиться замок Гербуртів – найвища фортеця Львівщини та найвисокогірніший замок України, побудований ще у шістнадцятому столітті. Прекрасне гірське місто біля Карпатських вершин та стародавня архітектура створюють дивовижну атмосферу, що надихає, та кого, ще не відомо. Не мене, так точно. Але залишки цієї споруди вважаються особливим і надзвичайно гарним місцем із красивою незайманою природою.

Хижина відьми старенька, дерев’яна й у мене склалося враження із зовнішнього вигляду, що вона скоро розвалиться. Але всередині було надзвичайно просто, затишно і приємно пахло різноманітними травами. Чесно кажучи, я б тут жила. У дивовижній природі, у спокою, тиші, щоб не було чути міського гамору.

Жінка нас зустріла з зацікавленим виразом обличчя, по якому дуже важко було читати хоч якісь емоції. Звісно, вона нас чекала й знає навіщо ми сюди приїхали. Але її настороженого й пронизливого погляду, що пробирав до кісток, я не могла витримувати. Але Соня на диво спокійно поводилася. Подруга побачила моє зніяковіння та, взявши мене за руку, потягла вглиб хатини. У кімнату, де запах трав був ще яскравішим.

– На тобі прокляття, – одразу повідомила ворожка. – Прокляття діаманту. Прокляття самотності.

Але ж я нічого ще не запитувала. І те, як я на неї злякано глянула й нічого не відповіла на слова, її не здивували. Вона інтуїтивно відчувала мою недовіру.

На мить вона закрила очі, зморщившись. Потім різко відкрила та знову мене здивувала.

– Він казав тобі: «Повір у мене…» Чому ти не повірила? – знову кидає на мене пронизливий погляд.

До цього моменту я ще сумнівалася у надприродному та тому, що зі мною коїться. Та зараз, здається, вже точно вірю. А як можна не повірити, коли я й слова не вимовила, а вона повторила фразу з мого сну?

– Бо не вірила у надприродне…

– То чому ти до мене прийшла!? – так грізно поставила це запитання, що я підсвідомо втиснула голову в шию від переляку.

– Тому що хочу дізнатися, що зі мною відбувається, – ледь чутно промовила.

– А що з тобою відбувається? – перепитує, ніби знущається. Я чомусь впевнена, що вона знає, що зі мною коїться.

– В мене дуже часто болить голова, підіймається температура без ніяких на те причин. Я майже не сплю щоночі, а від цього мені ще гірше. В мене почались галюцинації, так як я бачу прозору постать одного й того самого чоловіка... зі сну. Вночі він приходить до мене й лягає поруч, змушуючи відчувати його тепло. Скажіть, будь ласка, як можна пояснити такі явища?

Я запитую її, благаючи допомогти. Сльози так і котяться по обличчю, бо не в силах витримувати гнівний тиск відьми.

– На тобі прокляття демона ночі й тільки ти його можеш зняти.

– Як? – з мене вирвався відчайдушний крик, який переріс у нове схлипування.

 – Справжнім коханням до демона ночі – темряви. Закохатися в нього.

– ЩО!? – не вірячи власним вухам в те, що сказала відьма, я намагаюся зібрати рештки сили волі та припинити плач. Плакати я перестала, але очі мої на лоба лізуть з кожною секундою розуміння того, що відьма не жартує, а говорить серйозно.

– На ньому теж прокляття цього діаманту. Поговори з ним, – повідомляє мені, – і ти всі подробиці дізнаєшся сама. А що не взнаєш, серце підкаже.