Глава 11. Неочікуване рішення

Глава 11. Неочікуване рішення

«Найбільша помилка в тому,

що ми швидко здаємося.

Іноді, щоб отримати бажане, треба

просто спробувати ще один раз».

Томас Едісон

***

Додому ми повернулися обидві з поганим настроєм. І як мені тепер знайти рішення моїх нічних жахіть? Невже вони тепер будуть мене супроводжувати все моє життя, допоки не помру?

Прикрасу супроводжує смерть, а не надія, тож Хоуп – це дуже дивна назва…

Чи може просто викинути каблучку з діамантом на смітник? Нехай якийсь бідолага чи безхатько її знайде та й отримає своє злощасну «надію». Та якщо помер той чоловік, який подарував мені діамант Хоуп, то смерть буде супроводжувати кожного, хто доторкнеться до каблучки. А вона в мене на пальці була тієї ночі! Боже, що ж мені робити? Невже помру й таки не знайду своє щастя?

Сьогодні мене надзвичайно хвилювали мої часті головні болі, температура та думки про каблучку. Соня дуже переживала за мене, намагалася втішати, підійняти настрій. Приносила мені чай із ромашкою в кімнату, щоб я заспокоїлась і змогла заснути, відпочити від рою нав’язливих негативних думок. Та я боюсь тепер спати... Він же знову прийде!

– Люба, може б ти таки відпочила? – лагідно питає Соня, в черговий раз зазирнувши в мою кімнату та побачивши, що я знервована від своїх же думок.

– Соню, я боюсь навіть подумати про те, щоб заснути.

– Але ж зараз ще білий день надворі, – заперечила вона, бажаючи мені добра. – Ти ж казала, що він вночі приходить. Можливо, вдень, якщо заснеш, то нічого не станеться? – питає, намагаючись знайти вихід із ситуації, та сідає поруч на ліжку. – А вночі я прийду до тебе й буду поруч.

– Дякую, подружко, ти в мене найкраща, – я розтягнула губи в спробі створити посмішку, та не знаю, чи добре вийшло. – Але я справді не засну зараз. Надто голова болить.

– Тим паче треба заснути, – підхопила моє речення та радісно промовила. – От побачиш, як відпочинеш, – і головний біль, і нав’язливі думки десь дінуться, – посміхнулася лагідно мені та тримає мою руку, ніжно погладжуючи, в спробі заспокоїти.

– Гаразд, вмовила, – важко зітхнула, бо з нею дуже важко сперечатися. Вона завжди знайде купу аргументів. – Спробую заснути.

– От і добре. Молодець, що послухалася.

Соня пішла й зачинила двері кімнати за собою. А в мене одразу наступило непереборне бажання їх відкрити. Таке враження, ніби зі стін він на мене дивиться. Я відігнала від себе це відчуття й спробувала поринути в сон.

Кожні пів години я прокидалася. Уві сні було враження, що хтось чи щось за мною женеться, а я тікаю й не можу втекти. І врешті воно мене наздоганяє… ловить у свої пазурі, заковує мене в тенета… і від свого жахливого крику, що душу роздирає, я прокидаюся.

Більше не хочу спати. Взагалі. Не можу бачити тих кошмарних снів, не хочу бачити, як гину уві сні… це важко, страшно й так реально…

Я вже втратила надію на порятунок сьогодні й не знаю, чи зможу знайти її ще раз. Я здалася. Самій від себе гидко, бо я не така. Я завжди борюся за свою мету, досягаю її та бажаю собі кращої долі.

Чого не скажеш про ситуацію, що склалася. Здається, я просто опустила руки й не чекаю порятунку. А від кого його чекати? Та й чи є сенс?

Увечері знову зазирнула до мене Соня.

– Привіт, ну як ти? Вдалося поспати? – турбується.

«Вдалося знову кошмари побачити», – хотілося так відповісти, та вчасно зупинила себе. Подруга не заслуговує моєї агресії.

– Так, ­– важко зітхаючи, мовила.

Соня підійшла до мене й поклала руку на гаряче чоло.

– В тебе знову гарячка. Та що ж це таке?

Подруга побігла по ліки, які діють всього на деякий час. Та хоч би декілька хвилин побути в чудовому вигляді, не турбуючись про свій стан!

Я прийняла від неї її турботу та випила пігулки від температури. Тепер сподіваюся на «чудодійні» ліки. От знайти б такі таблетки, які дали б змогу забути про все, що відбувається навколо.

– Знаєш… – почала дівчина, та зупинилася, дивлячись на мене, ніби питаючи дозволу, щоб сказати те, що хотіла. – Я знайшла рішення, – гордо промовила, але чомусь ховає винуватий погляд.

– Софійко, що ти задумала? Я ж по тобі бачу. Зізнавайся.

– Якщо ти так наполягаєш, я скажу, – потупила свій погляд. – Поки ти спала, я зателефонувала ворожці. Пам’ятаєш спадкову відьму, про яку я говорила тобі?

– Соню, ти що, хочеш мене туди потягнути? Я не піду. Тим паче, подивись, у якому я стані. Куди мені йти зараз?

– Отож і треба піти. Чи ти хочеш доживати віку у цій кімнаті та в цьому ліжку? Треба боротися за себе! А ворожка нам допоможе знайти вихід із ситуації, що склалася, – весело мовила. – От побачиш. Я дуже їй довіряю. І мої знайомі теж є її клієнтами та відзиваються про неї тільки на доброму слові. Я вірю в те, що з її допомогою ми знайдемо розв'язання твоїх проблем та нічних жахіть, – підморгнула мені, бажаючи підняти бойовий настрій.