Глава 10. Шляхи рішення

Глава 10. Шляхи рішення

«Можливо, усі ці майбутні

дні залежать від того,

що ти зробиш сьогодні».

Ернест Хемінгуей

***

Як у нього не вірити, коли я його відчуваю? Тепло чоловіка, яке іскорками відходить від його тіла до мого, відчувається дуже красномовно. Я таке й придумати не могла, що буду відчувати щось потойбічне, надприродне. Та зрештою чому я сприймаю його, як живого, якщо він з вісімнадцятого століття? На це питання я не можу дати відповіді, хоча воно й не риторичне.

Я не знаю як змогла заснути. Можливо, організм втомився від нічного кошмару й відключився десь під ранок? Та прокинулася від ласкавих сонячних променів, які світили мені на обличчя з вікна. Почуваю себе дуже втомлено й не розумію чому. Довелося пригадати, що було вночі, та, як тільки все згадала, мене охопила нова хвиля жаху. Скільки ж буде це тривати й коли закінчиться?

Намагаюся відкинути нав’язливі думки та починаю збиратися. Сьогодні остання консультація до останнього іспиту в університеті. А потім бажаний відпочинок. Десь поїду звідси. Хочу на море, засмагати на пляжі та забути про жахливі дві ночі, через які я майже не сплю.

З такими думками заходжу на кухню випити кави. Соня вже також зібрана й готова до виходу.

– Настасю, що з тобою? Ти бліда, як стіна, – хвилюється подруга.

Знала б вона, що я пережила вночі, то ще б не так хвилювалася.

– Знову не спала півночі, – втомлено промовила.

– Снився той чоловік?

– Гірше, – сказала й подивилася на неї, не знаючи, як відреагує Соня на мою «правду». – Він прийшов до мене, ліг на моє ліжко поруч, що я відчула його тепло.

Подруга від шоку чашку з кавою впустила, від чого та розбилася. Відкрила рота й не знаю, що сказати.

– Як таке можливо? – все ж зібралася вона з думками. – Як ти живою залишилася!?

– Як бачиш, – здвинула плечима та зітхнула.

***

Консультація була нудною та нецікавою. Те, що нам розповідали, радше спонукали нас до успішного складання останнього іспиту. Тож, вийшовши з університету, ми з Сонею поспішили додому готуватися до екзамену. Точніше, я хотіла готуватися, а Соня постійно шукала якісь відмовки, то в неї голова болить, то вона їсти хоче, то хоче відпочити, то кави їй потрібно випити. Я посміювалася з подруги та жартувала, що її залишать на повторний рік навчатися, якщо вона не складе іспит. Соня лиш вдавано ображалася.

Через два дні ми склали іспит й обидві успішно. Я в собі не сумнівалася, а от у подрузі… Не знаю, як їй це вдалося, та вона молодець, чим викликає мій захват й обожнювання.

На руках я тримала залікову книжку, у якій стояли оцінки за всі екзамени «відмінно». Але чомусь радості це не приносить. Ну отримаю «червоний» диплом і що з того? Який сенс у цих оцінках, якщо в душі порожнеча? Знаннями не будеш ласкавий… «Зате будеш ситий», – подумки себе заспокоїла. Отримаю гарну роботу за спеціальністю, а там гляди й чоловіка якогось знайду для серця та душі.

Чесно кажучи, страх знову обпектися дуже високий, чи зможу я знову довіряти? Дуже сумніваюся, але ж я не зможу постійно бути сама. Я ж із нудьги помру. Соня не варіант, щоб бути завжди зі мною. Подруга швидко знайде собі чоловіка та забуде про мене. Вона така вертихвістка, сьогодні в неї один, завтра інший. Таким чином, шукає собі того самого, відверто розбиваючи серця іншим. Я б так не змогла. Це тільки мені можуть розбивати серце, а щоб я… такого ніколи не було й не буде. Але якоюсь частинкою розуму відчуваю, що подруга таки права.

За роздумами дні біжать дуже швидко. Хоч і хвилювання вистачає. Мене не покидає той чоловік, приходить до мене щоночі й лягає поруч. Я не знаю, як пояснити таке явище, але через це я почала боятися темряви. Для мене тепер ніч – це щось страшне, що викликає паніку. Я лягаю спати з увімкненим нічником, але це не рятує, бо як він приходить наступає морок, від якого немає порятунку.

З кожним днем мені ставало дедалі все гірше. Почала паморочитися голова, тиск то знижувався, то різко підіймався. Навіть температура щовечора почала підійматися. Я не знаю, що зі мною коїться, та це негайно треба зупинити.

Соня домовилася про похід до ярмарку й сьогодні ми туди йдемо. Їхати туди на маршрутці досить довго та й зупинка автобусів від місця розташування ярмарку дуже далеко. Тож ми замовили таксі.

Дістались до місця призначення за лічені хвилини. Водій об’їхав затори дуже вправно, чим пришвидшив туди приїзд. Вийшовши з машини, ми направились на ярмарок. Тут знову багато людей – простих відвідувачів, покупців, продавців. Але ми не можемо знайти саме того чоловіка, який подарував мені ту кляту каблучку.

Ось ми прийшли до того місця, де я минулої суботи розмовляла з продавцем і він мені розповідав про диво-каблучку «Надію». Але його не виявилось тут. Натомість був інший продавець, який також продавав прикраси.

Я дістала із сумочки фото того чоловіка – Генрі Уїнстона, так його було звати. Я ще вчора його видрукувала, бо була певна, що його вже на ярмарку не знайду. Але фотографією я хотіла розпитати в інших людей стосовно нього. А може хтось щось знає.