Глава 9. Віра

Глава 9. Віра

«Щоб не сталося – вір у себе, 

вір у життя, вір у завтрашній день, 

вір у все, що ти робиш, завжди».

Білл Каулітц 

***

Отже, я його знову бачу... Постать показує щось руками, ніби хоче мені щось сказати, та я не розумію, що саме. Лиш дивлюся спокійно в далечінь і не рухаюсь, так і сиджу на лавці. 

Чоловік знову махає, показує мені жестом руки підійти до нього. І мене, наче заворожену, підіймає якась сила з лавки. 

Йду. 

До нього. 

До прозорої постаті чоловіка зі сну. 

Вкотре помічаю для себе, що він надзвичайно красивий, широкоплечий і мужній чоловік. Та чому мене зараз турбує саме це? Я ж бачу незрозуміле мені явище, щось надприродне. Я повинна боятися його й тікати щосили. І я боюсь… Та не тікаю.

Не розумію сама себе. В душі боряться дві Анастасії. Одна кричить: «Тікай звідси!», а інша – «Підійди!». І я підходжу…

Підходжу до постаті. Повільно наближаюсь до чоловіка. Розглядаю його. Він одягнений у якийсь старовинний одяг. Штани, сорочка, довгий чорний камзол і черевики з багатьма пряжками. То він таки дійсно з вісімнадцятого століття!

Дивлюсь на яскраві риси обличчя, виразні великі очі, й бачу в них тепло, доброту. Але це все приховується з маскою жорстокості, байдужості. Проте, коли бачить, що я підходжу ближче, маска спадає, і я бачу перед собою неймовірного й гарного чоловіка. Такого сумного й тривожного, ніби він весь час страждає, а лише, коли бачить мене, йому легшає.

Чоловік так сумно дивиться на мене, пронизує своїм поглядом холодних сірих очей, в яких бачу туман, від чого холодно вмить стає. 

Не розумію я своїх думок. Чому я так про нього думаю? Мала б боятися й тікати. Натомість, спостерігаю, як він мені посміхається та вже вдруге чую незрозумілу мені фразу:

– Повір у мене…

І раптом чоловік зникає. Просто зник, ніби його тут і не було. Я обертаюсь по сторонам, намагаюсь поглядом знайти його, та дивного чоловіка ніде немає. 

І як мені розуміти його слова? Чому я маю в нього повірити? Що буде, якщо повірю? І що буде, якщо не повірю!?

Збираю свої речі та йду додому. Годі з мене відпочинку. 

***

Вдома мене зустрічає Соня із готовою вечерею. Це на неї не схоже. Але приємно, що про тебе так турбуються.

– Привіт, – радіє подруга. – А я вже хотіла тобі дзвонити й питати, де ти ділась? Пішла на годинку, а не було півдня, – бурчить подруга.

– Справді? Так довго? – дивуюсь, бо за моїми підрахунками мене годину всього не було.

– Так. А де ти була?

Соня накриває на стіл і жестом руки мене запрошує до столу. Я мию руки та сідаю.

– В парку сиділа. Читала. З чоловіком говорила. Точніше, він зі мною говорив, – пригадую ту фразу, яку він мені сказав, і думаю, що це навіть і на розмову не було схоже.

– Ти познайомилась із кимось у парку? – здивувалася подруга.

– Ні. З чоловіком зі сну.

Соня ледь не вдавилась і закашлялась. Так злякано дивиться на мене й кліпає очима, не розуміючи.

– Тобто? Ти знову його бачила? – питає.

– Так. Бачила. Я, здається, з розуму сходжу. І він знову мені сказав фразу, що й уві сні: «Повір у мене». Не знаю, що це означає. Мені здається, якщо я його бачу, то вже вірю, чи я щось не так розумію? – запитую в подруги, мріючи отримати якусь пораду, підказку.

Знаю, що я повинна вірити лиш у себе, у своє життя, а не в надприродне. В те, що роблю, і в те, що живу. А також вірю в завтрашній день – він має бути кращим. Я повинна вірити в життя й бути сповненою сил та енергії.

– Не знаю, Настасю. Все це дуже дивно й не зрозуміло. 

– Згодна. Це надзвичайно дивно.

Повечерявши, я прийняла душ та пішла до себе в кімнату. Хотілося заснути й забути все як страшний сон. Хоча страшний сон таки дійсно вчора й наснився. Я не спала попередню ніч через нього, то може хоч сьогодні висплюсь? Сподіваюсь на це. 

Через декілька хвилин, подумавши про всі події, які почали відбуватися навколо мене, я таки знесилено заснула. Але не надовго.

Проснулася від дивних звуків, які оточували мою кімнату. Ніби по стінах хтось гупав. До речі по всіх стінах. По тій стіні, які суміжна із сусідами, по тій, яка виходить на вулицю з ліхтарями, по тій, за якою відпочиває Соня. І по тій стіні, яка веде у ванну кімнату. По всіх чотирьох стінах я чула глухі звуки, ніби хтось стукає по них. Відчуття дуже моторошне.

В кімнаті такий морок, що навіть вечірніх вогнів вуличних ліхтарів не видно. Я лежу й боюсь поворухнутись. І слухаю глухі звуки. Не можу піднятися з ліжка й увімкнути світло, бо тіло заціпеніло від жаху...

Раптом звуки зі стін припинились. Стало так тихо, що аж у вухах почало дзвеніти. Через хвилину знову звук, але вже скриплячої відкриваючої двері моєї шафи. Вона не набагато відкрилась, лиш на декілька сантиметрів, але те дзеркало, що на ній встановлене, повернулось до ліжка, на якому я лежу.