Глава 8. Загадки надприродного

Глава 8. Загадки надприродного

«Хочеш, щоб люди вважали 

тебе психом, – скажи правду».

Із серіалу «Надприродне»

Дін Вінчестер

***

– То як, – питає Соня, – ти ще вважаєш правдою слова чоловіка?

Дивно, що вона мене про це питає. Сама ж бачить жах на моєму обличчі. Тож коментувати щось з приводу слів того дивакуватого чоловіка з ярмарку безглуздо. Можливо, я наївна й якась частина мене хотіла б йому вірити, ба більше – вже повірила. Та я не дурна, а розумію, що він мене обвів навколо пальця. Може, він хотів таким чином позбутися власної смерті, тому й передав каблучку мені? Адже іноді страх власної смерті штовхає людину на небажані та незрозумілі вчинки.

– Соню, як ти таке можеш запитувати? Я розумію, що він мені збрехав. Але не розумію, навіщо він це зробив?

– Настасю, ти ще навіть хочеш знайти причину його вчинку? Може, підеш його шукати та сама запитаєш про це у нього? – кинувши на мене свій погляд, подруга обурювалася, здіймаючи догори брови.

 – Може, й піду, – задумливо відповіла, все ще дивлячись у монітор комп’ютера.

Соня нічого не сказала на мої слова. Мабуть, погоджується зі мною, що потрібно знайти справжню причину появи цієї каблучки. І я знаю, вона піде зі мною.

Дівчина перевела погляд на монітор. Продовжила читати інформацію, яку ми ще не знали.

– «Кажуть, цей діамант був вкрадений з індуїстського храму, у жерців, – і нібито саме тому містичні властивості каменю активізувалися. Енергетика каменю була настільки негативною і при цьому настільки потужною, що першими жертвами «Надії» стали сотні тисяч людей. Епідемія смертельної хвороби – чуми – косила цілі народи. І вважається, що недуга прийшла саме з Індії», – подруга зупинилася та прикрила рукою рота від жаху. – Читати стає все цікавіше. Отже, статуетку Будди я також придбала не просто так. Потрібно розгадати ці загадки. Добре, Настасю, я з тобою піду шукати того чоловіка, – подивилася на мене, запевнюючи своїми словами.

Далі продовжила читати я, все ще не тямлячи себе від жаху.

– «З тих пір камінь «ходив по руках» численних придворних фавориток, але щастя нікому не приніс. Доля цих бідолах була практично однаковою: вони дивним чином втрачали свої гроші, божеволіли та вмирали в муках. Складно сказати, що було з каменем після цих страшних випадків (його доля не потрапляла в поле зору дослідників деякий час). Передостаннім його власником вважається Генрі Хоуп. Саме його ім'я дало «сучасну» назву діаманту, який до цього називався «французький синій» – просто й невигадливо».

Далі під статтею було фото названого в ній чоловіка – Генрі Хоупа. І тут я відмітила для себе разючу схожість цього чоловіка з тією постаттю у парку та чоловіком із мого сну. То мені наснився чоловік ще з вісімнадцятого століття? Як таке можливо? Я відкрила рота, перебуваючи в уже відчутному заціпенінні. Соня злякалася моєї реакції та почала штурхати мене в плече.

– Настасю, що з тобою? Ти ніби привида побачила.

– Здається, справді побачила, – відповіла захриплим голосом. – Фото цього чоловіка – це та постать із парку та чоловік зі сну.

– Що? – тепер і вона в шоці. – Але… як?

Вона дивиться на це фото й намагається щось зрозуміти, віднайти якусь розгадку. Та як тут можна щось зрозуміти та дійти суті? В даній ситуації одне зрозуміло: ми маємо справу з чимось надприродним, потойбічним. І це дуже мене лякає. 

Я ніколи не вірила в потойбічні сили, прокляття та магію, відьом і демонів. І навіть не знала, що таке існує у світі. Я вважала це вигадками, казками для дітей. З цієї причини й відношусь скептично до того, що Соня хоче мене повести до своєї ворожки, щоб щось розгадати. Та, схоже, таки доведеться сходити.

– «Але сьогодні діамант «Хоуп» побоювань не викликає: він мирно зберігається в США, в Смітсонівському інституті, куди його відправив торговець антикваріатом по імені Генрі Уїнстон, – в мене здіймаються брови від прочитаного «факту». А ще привертає увагу фото вказаного торговця – це той чоловік із ярмарку. – Можливо, такий щасливий фінал долі зловісного алмазу пов'язаний з тим, що зараз ніхто не готовий володіти ним одноосібно. Це просто музейний експонат, на який можуть подивитися всі бажаючі».

Щасливий фінал? Скільки ж років даній статті? Бо якщо каблучка з діамантом у мене в руках, то ті, хто це написали, аж ніяк не здогадуються, що Генрі Уїнстон як відправив експонат у музей, так і забрав його звідти? Знову постає питання: навіщо він це зробив?

– Соню, – я злякано дивлюсь на подругу, – цей торговець і є продавцем із ярмарку, який фактично й подарував мені каблучку.

Дівчина перелякано дивиться то на мене, то на фото, боячись і слово сказати.

І навіщо він так вчинив? Для чого мені її подарував? Щоб і я померла разом із тими всіма нещасними людьми? Я не хочу так закінчити із життям. Мені потрібно терміново дізнатися всі подробиці того, як у мене опинилася каблучка. Мені треба знайти Генрі Уїнстона.

– Соню, ти зі мною?

– Куди?