Глава 7. Міські легенди

Глава 7. Міські легенди

«Люди змінюються, 

коли в них є надія». 

Сергій Сергійович Мінаєв

***

– Настасю, я не хочу тебе засмучувати, але я в це все не вірю. І думаю, що той продавець якийсь шарлатан. Скільки він здер з тебе за цю хвалену каблучку?

Я теж так думала й не вірила, але диво в тому, що почала вірити. Все-таки якась іскра надії загорілася в мені з учорашнього дня. 

– Ніскільки. Він мені її подарував, – спокійно відповіла.

– Ти серйозно? 

Соня надзвичайно була здивована всім, що я розповідаю. Я сама ще в такому ж шоці перебуваю.

– Так, звичайно. 

– Покажи мені свою хвалену каблучку.

Я пішла до себе в кімнату. Каблучка з діамантом все ще лежала на тумбочці, де я її й поклала вчора, без ніяких змін. Можливо, я сама уві сні її одягла на палець, тому й не пам'ятаю? Але це досить дивно, як і мій сон. Та й сомнамбулізмумом* я ніколи не страждала.

– Він сказав, що не хоче, щоб каблучка втратила свою магію надії. А так, як вона обрала саме мене, то йому більше нічого не залишалося, окрім того як подарувати її мені.

– Це диво якесь, – відповіла подруга та здвинула плечима.

– Так, згодна. Але знаєш, що найдивніше?

Подруга покрутила головою у відповіді «ні» та зацікавлено запитала:

– Що?

– Те, що, прокинувшись від дивного сну, я побачила каблучку у себе на безіменному пальці. Уявляєш? Я точно пам’ятаю, що не одягала її, як лягала спати, а поклала на тумбочку біля ліжка. А після сну вона з’явилася на пальці.

Соня нічого не відповіла. Лиш бачу її здивовані та округлені очі. 

– І ще один незрозумілий мені факт. Вчора у парку я бачила постать якогось чоловіка. Зажуреного й сумного. Так от, ця постать і чоловік зі сну мають одне й те ж обличчя.

– Настасю, я навіть не знаю, що й сказати. Можливо, ти хочеш в це вірити, що тобі щось привиділось у парку? – обережно запитує, ніби боїться образити мене. – А сон… може, ти бажаєш, щоб це було правдою?

– Соню, ти що? Що це за питання? Ти вважаєш мене божевільною!?

Ну от, сталося те, чого я й боялася. Подруга мені не вірить.

– Ні, Настасю, я зовсім так не думаю, – почала мене переконувати в зворотному, –  я вірю тобі. Якщо ти так вважаєш це правдою, то й я вважатиму. Може, сходимо до ворожки? Я знаю одну, яка називає себе спадковою відьмою. Але я більше схиляюся до слова «ворожка», – подруга стиснула губи. – Я колись до неї ходила й вона мені всю правду про мене розказала та пророчила майбутнє. Я, звісно, скептично тоді віднеслася до цього, але все почало здійснюватися. Тож я їй довіряю. Може, вона нам щось порадить із цього приводу?

Це найжахливіше, що я очікувала від Соні почути. Відьми, ворожки… яка різниця? Всі вони шарлатани. Можливо, якусь правду і кажуть, але ти ж їм все розповідаєш про себе, сам того не розуміючи. Тож вони просто зчитують цю інформацію в твоїх очах.

– О ні, Соню, ще ворожки твоєї мені не вистачало в придачу до всього.

– Гаразд, якщо не хочеш сходити до ворожки, то давай в інтернеті щось пошукаємо про цю каблучку. Має ж бути якась інформація про неї.

Здається, Соня має рацію. Нам потрібно хоч щось дізнатися про надзвичайні речі, які почалися відбуватися зі мною. І, може, на різноманітних сайтах щось таки знайдемо. Продавець казав же, що про неї ходять якісь легенди ще з часів Людовика Чотирнадцятого, тож в інтернеті має щось бути.

– Ти маєш рацію, Соню! – я вигукнула й зраділа хоч якомусь виходу зі становища.

Ми сіли з подругою за комп’ютер та почали шукати певну інформацію. Задавали різні запити про каблучку, та нічого не було. І лише, коли в пошуковику записали «діамант «Хоуп»», нам видало купу різної, чесно кажучи, жахливої інформації. Але найдивніше було те, що все-таки продавець мені збрехав.

– Настасю, та це ж справжнісінький діамант! – вигукнула подруга, яка не знала, як поводитися в даній ситуації, та й я теж не розуміла нічого.

– Ага, бачу, – тільки й змогла вимовити.

– «Діамант «Хоуп», – читає подруга статтю, – це настільки дорогий камінь, що нестримне бажання володіти ним охоплює практично кожну людину. Хтось готовий йти на безліч жертв заради каменю, а хтось – на все, тільки щоб роздобути блискучу штучку для своєї колекції. Мабуть, найстрашніші історії оточують огранований алмаз, який називається «Надія». Зараз це ім'я звучить радше іронічно: про яку надію мова, якщо власники горезвісного діаманта вмирали одні за іншими?» ЩО!? – вигукує подруга та дивиться в монітор великими очима. 

Я не менш шокована за неї. Але стримано слухаю, не знаючи, куди діти руки. Так хвилююся, що руки й ноги почали тремтіти.

– «Існує легенда, – читає Соня далі, – що діамант «Хоуп» прибув до Старого Світу з Індії. І саме в Індії вважалося, що «Надія» має божественне походження: це око одного з найбільш шанованих богів в індуїзмі – Рами. Разом з каменем в Європу прибуло і застереження: тим, хто захоче володіти «Надією», потрібно приготуватися до нещасть, які не закінчаться до самої смерті господаря».