Глава 3. Подарунок надії

Глава 3. Подарунок надії

«Добре бачить лише серце!

Найголовнішого очима не побачиш…»

«Маленький принц»

Антуан де Сент-Екзюпері

***

– Боже, яка страшна історія життя. Я вам співчуваю, – щиро сказала чоловіку.

– Дякую, – він ледь посміхнувся.

Складки на чолі продавця вмить стали виразнішими. Вони говорять про те, що чоловік пережив багато горя у своєму житті.

– Але все ж таки не розумію, чому ви його продаєте? – питаю, бо справді цікаво.

Це сімейна реліквія його сім’ї. Хіба вона не важлива йому? Краще б зберіг її. Або ж віддав іншим родичам. Повинні ж бути ще якісь рідні у нього. Чи чоловік справді залишився один-єдиний на всьому світі?

– Фактично, як я помру, діамант припинить свою магічну дію. Тому я маю можливість його подарувати дівчині, яка приглянеться йому, а він – їй.

Чоловік говорить загадками, чим ще більше мене дивує. Таке враження ніби ця каблучка має душу. Але ж це містика якась! Хіба таке можливо?

– Не зрозуміла…

– Тобто саме ви каменю приглянулися. Як і він вам. Ви ж так довго на нього дивилися, – продавець здвинув плечима, ніби показуючи мені, що все само собою зрозуміло.

От тільки мені нічого не зрозуміло.

– А як я йому приглянулася? – питаю з недовірою.

Його розповіді мені цікаві, хоч і ставлюся до цього скептично. Та все ж своєю історією життя чоловік вселив у мене віру в те, що це може бути правдою. Тому хочеться дізнатися всі подробиці.

– Діамант відчуває нещастя, розчарування, безнадію, а його місія – дарувати надію. Тому ви на нього так довго й дивилися, бо він час причарував, – посміхнувся чоловік.

– Причарував? – хмикнула і здивовано спитала.

Мабуть, з кожним своїм словом цей чолов’яга дивує мене ще більше. Ну як таке може бути у двадцять першому столітті?

– Так, саме так. Він вас причарував своєю магією та надією, – сказав мені не зрозумілі для мене речі. – Цей діамант не обдуриш, він відчуває добро у вашій душі. І бачить вашу безнадію. Тож хоче вам допомогти.

Якби Соня мене потягнула до знахарки чи екстрасенса якогось, я б ще, зціпивши зуби, повірила у їхні сили. Хоч і вважаю всіх їх шарлатанами. Проте діамант має силу!? Відчуває добро, безнадію, розчарування!? В мене це не вкладається в голові. Я вірю в науку, а не в усі ці вигадки для дітей.

– Дуже дивно… Я ніколи не вірила в магію.

– Розумію вас. Я теж колись не вірив, – запевняє мене співрозмовник, – але саме бабуся мене переконала у зворотному. А саме в тому, що діамант справді має магію.

– Цікаво… – тільки й змогла вимовити.

А що я могла йому на ще сказати? Що це повна нісенітниця і я йому не вірю? Не хочеться чоловіка ображати. Він же стільки мені розповів про себе, свою сім’ю та цей дивний діамант, який і справді притягує до себе зір невидимою силою.

– Тому я й хотів би його вам подарувати, щоб ви мали в житті свою надію, – продовжив співрозмовник.

– Подарувати!? – ще більше здивувалася.

Хоча куди вже більше дивуватися? Мені здається, що я потрапила не на ярмарок, а в цирк якийсь, де змушують розчленуванням людини повірити в те, що це правда.

Чоловік же ніби збирався його продавати, а тут вирішив подарувати. Сьогодні що день всіляких див?

– Саме так. Адже мені він точно не потрібен, бо він не має магії на чоловіків, – сумно промовив. – Оскільки в моєму роду більше не буде жінок, тому я не хотів би, щоб діамант припинив свою дію. Він потрібен ще багатьом жінкам, у яких немає надії. Особливо вам. А якщо саме ви йому приглянулися, отже у вашій душі є якась зневіра у житті, безнадія. Тому беріть його й отримайте свою надію.

Мій співрозмовник так переконливо говорив, що я мимоволі задумалася про себе. Чесно кажучи, я хотіла взяти собі цю каблучку з діамантом. Тим паче, якщо його ще й дарують і не потрібно купувати. Але прокрався в мій розум якийсь сумнів щодо цієї ситуації.

Та, мабуть, візьму. Ну що може статися від каблучки? Звичайно, що нічого. А якщо він володіє такою великою магією, то чому й не випробувати своє щастя? Вірніше, надію на щастя.

Якщо чоловік має рацію, то разом із каменем я отримаю й кохання. Ну це справжній диво-камінь. Що ж, вірити в це хочеться. Тим більше, після двох років поневірянь.

Я розглядала його ще довго в руках. Нарешті, повернувшись в реальність зі своїх думок, подивилась на продавця.

– Добре, я візьму його. Дякую вам.

– Вам дякую. За те, що приїхали сюди в таку далечінь задля такої гарної покупки, – навіть посміхнувся чоловік, а в очах вогники засвітились. Чи то мені здалося?

– А звідки ви знаєте, що я далеко живу? – спитала здивовано.

Не пам’ятаю, щоб мовила йому про це.

– Як? Ви ж самі говорили з подругою та питали її, навіщо ви так далеко приїхали задля непотребу всякого. Тож радий, що ви серед непотребу знайшли потрібну вам річ. – промовив радісно.