Глава 2. Ярмарок

Глава 2. Ярмарок

«Якщо ти знайдеш діамант,

у якого немає господаря,

 – значить, він твій».

«Маленький принц»

Антуан де Сент-Екзюпері

***

Прокинувшись рано-вранці, ми з подругою почали збиратися на хвалений захід. Не знаю як мені витримати цей похід і дістатися додому. Тільки вдома я відчуваю себе в безпеці.

Дібралися ми з Сонею на ярмарок напрочуд швидко. Подруга викликала таксі, яке й довезло нас у потрібне місце.

Поки їхали, я насолоджувалася з вікна автомобіля краєвидами міста. Незаймана природа мене постійно захоплює у свій полон і не відпускає ні на мить. Тому милувала своє око різноманітними деревами, різнобарвними квітами, вдихала чисте й свіже повітря на повні груди.

Та навіть природа не дала мені забутися. Я продовжую відчувати небезпеку з незрозумілої причини. «Хоч би все було добре і ми дісталися туди без проблем», – подумки молюся, ще не знаючи, що мене там очікує.

Як виявилося, у Львові занадто багато заторів, але водій знав потрібні вулиці, якими можна було об’їхати та дістатися до призначеного місця швидше, а саме – центру міста, де й буде відбуватися сьогодні ярмарок.

Вийшовши з машини та розрахувавшись із водієм, ми пішли на ярмарок. З подругою ми виглядали, як дві протилежності: Соня – щаслива й радісна у передчутті чогось цікавенького, я ж – скептична, сумна й відчуваю небезпеку.

Подруга почала ходити, чи то навіть бігати від однієї до іншої ляди*, а я не встигаю за нею все роздивлятися. Хотілось би зосередитися на чомусь одному. Справді, є цікаві й старовинні речі, картини з описами природи, дерев’яні, бронзові та фарфорові статуетки. Різноманітні прикраси мене так захопили, що я не помітила, де ділася Соня.

Я довго дивилася на каблучку і не могла відвести від неї очей. Вона мені настільки сподобалася, що просто причарувала з першої секунди. Взяла її в руки. Роздивлялася з кожного боку.

– А що це за камінь? – зацікавлено спитала у продавця.

Камінь на цій каблучці був надзвичайно гарний, блакитний, переливався на сонці й зачаровував своє красою. Видно, що річ справді старовинна і дуже масивна.

– Ооо, це надзвичайний діамант «Хоуп», такої краси ви не знайдете ніде.

Почав розхвалювати незвичайну каблучку продавець. Я хмикаю. Йому б тільки продати щось.

– Хм… камінь має ім’я? – питаю здивовано, але мить подумавши, запитую, – стривайте, це діамант? – вирячила очі, не вірячи своїм вухам.

Я й справді не вірила та дуже здивувалася. Як діамант може знаходитися тут на ярмарку? Це або ж не справжній діамант, або якась підробка під істинний камінь чи, можливо, навіть інша підстава. Не знаю, тому що не розбираюся в цих речах.

– Не справжній, звісно. Дівчино, де на ярмарку ви знайдете справжній діамант? – посміявся з мене чоловік. Я лиш стиснула губи невдоволено. – Це така назва цього каменю. А стосовно того, що цей камінь має ім’я, то так, це правда. З англійської «Хоуп» означає надію. Тому той, кому приглянеться цей камінь, він подарує величезну надію на кохання.

Знову чоловік розхвалює цю каблучку з прекрасним блакитним каменем, що переливається на сонці й надзвичайно виблискує на ньому. А ще продавець говорить такі речі, в які дуже важко повірити. Особливо мені. Розказав би він це Соні, та б з радістю розвісила вуха та накручувала на них локшину. Та я до цього якось байдуже відношусь.

– Кохання? – питаю глузливо. – Як камінь може подарувати кохання?

Я вже відверто з нього глузую та сміюсь. Ну не вірю я в ці нісенітниці!

– Бо це не звичайний камінь, – почав розповідати продавець. – Він виготовлений хоч із простого та дешевого каменю, проте він має велику силу. Точніше, магію, – чоловік піднесено розповідає, розмахує руками, а я на останньому слові закрила очі на мить. І як це все може бути правдою?

– Ця каблучка передавалася з покоління в покоління всім жінкам, які його носили, – продовжив, а я здивовано підіймаю брови. – Тому він приносив їм надію та кохання. За легендами діамантом володів сам Людовик Чотирнадцятий – один з найвідоміших французьких королів, який правив Францією в кінці сімнадцятого – початку вісімнадцятого століття, – розповідає чоловік, виразно жестикулюючи. – Говорять, що сам король звертався до відьми для того, щоб вона наділила камінь силою. Саме Людовик Чотирнадцятий і передавав цю каблучку жінкам по своїй лінії. Але це лише легенди. Вигадки, – посміхнувся чоловік. – Я в це не вірю. А от вірю в те, що камінь справді приносить надію.

Щось у його розповіді не клеїться все до купи. Дуже дивно. Дуже.

– І чому ж так? – питаю його скептично. – Чому ви в легенди не вірите, а в надію, яку він приносить, вірите? – не розуміла сутності його слів.

– Тому що цю каблучку з діамантом носила ще моя бабуся, тому й передала його мені. Їй він приніс щастя та кохання на все життя – мого дідуся. А коли вона померла, то він мені передався за традицією.

Продавець щиро посміхається. Здається мені, що у його словах немає брехні, адже він розповідає про свою сім'ю. Проте у цьому ділі я – великий скептик, тому все ж ставлюся до його слів з недовірою.