Глава 1. Передчуття небезпеки

Глава 1. Передчуття небезпеки

«Страх небезпеки завжди страшніше

 небезпеки, що вже настала,

і очікування зла в десять тисяч

разів гірше самого зла».

Данієль Дефо

***

За тиждень до того…

– Настасю! Ходімо зі мною на ярмарок. Будь ласочка! – прохала мене Соня, склавши руки перед собою у благальному жесті.

Софія – моя єдина і найкраща подруга. Ми з нею навчаємося разом на психолого-педагогічному факультеті та разом проживаємо у її квартирі. Дівчина весела, життєрадісна, чого не скажеш про мене. Я – повна протилежність Соні, особливо після випадку, коли я зневірилась у коханні. Я переїхала жити до подруги та повністю розчарувалася у хлопцях. Майже нікуди з квартири не виходжу, хіба що до університету та парку.

Подруга десь почула про цікавий ярмарок антикварних речей і хоче щось придбати собі на згадку. Тому й тягне мене туди із собою.

– Соню, я нізащо не піду, – протестую як можу.

– Ні, Настасю, так не піде. Ти постійно приходиш з пар, закриваєшся в кімнаті й зовсім нікуди не виходиш. Сидиш тут і в’янеш, як квітка без води. Не потрібно так.

Може, й так воно і є, але я просто не хочу побачити десь серед вулиці причину свого розчарування. На серці так тривожно… схоже щось таки станеться в той день, тому не хочу туди йти нізащо.

– Чому це зовсім не виходжу? Я на пари ходжу регулярно. На вихідних іду до парку, сиджу й книги читаю. Відпочиваю як можу та умію.

Я люблю читати художню та наукову літературу. Якщо хоч один мій день пройде без читання, він буде марний. Ще Себастьян Фолкс говорив: «Читання книг – не спосіб втечі від життя, книги дають ключ до її розуміння. Ключ до реальності». Тож читаю і відшукую той ключ. А може шукаю там відповіді на своєї одвічні питання? Все може бути.

– І ти думаєш це рахується? Вийти та подихати свіжим повітрям ти й так повинна! Потрібно ще розважатися та активно відпочивати, – наполягає Соня.

Подруга, як могла, наводила мені різні аргументи. Але як це зробити, коли не хочеться, вона не знала. Для неї не було у словнику такого сполучення слів як «не хотіти».

– Я не хочу. Йди сама.

Відмовляюсь, точніше, відбиваюсь від її аргументів, як від бумеранга. Шкода, що він повертається знову і знову.

– Так, Анастасіє, – коли Соня називає мене повним ім’ям, значить, вона злиться і буде мені влаштовувати армагеддон. Я вже морально приготувалася до цього, – ти йдеш! І ніякі відмовки не приймаються. Ярмарок у суботу, через три дні. Тож у тебе є час для того, щоб фізично і психологічно підготуватися до нього й виглядати на всі сто з гарним та піднесеним настроєм. А якщо в тебе не вийде, то я тебе силою туди потягну, – злісно промовила.

Дівчина ще й поставила руки в боки, щоб загрозливіше виглядало, і я зрозуміла, що вона серйозно це зробить. І що мені з нею робити? От як захоче чогось, не відмовити та не переконати її нізащо.

– Соню, навіщо? Ти ж знаєш, кого я не хочу бачити. А якщо я там із ним зустрінусь? – майже зі слізьми в очах почала її хоч якось переконувати.

– Настасю, мила, – подруга підійшла до мене, сіла на диван поруч і обійняла, – вже три місяці пройшло, як ти покинула того негідника. Невже ти не вважаєш, що ще не наступив час, щоб почати нове життя і викинути з пам’яті старе?

Я задумалася над її словами й важко зітхнула. І справді, я живу минулим, його потрібно відпустити та дивитися вперед. А я ніяк цього не можу зробити. Все боюсь, що довірюсь і знову буду обманутою.

– Якщо ти так і будеш боятися з ним зустрічі, то не зможеш і кроку зробити у майбутнє, – продовжила добивати мне своїми аргументами.

– Добре-добре, – здалася я. – Піду я з тобою. Піду! – підвищила тон і якомога голосніше сказала.

Хоч ще досі не розумію, який від цього мені сенс? Ну піду я і що? Ті речі, які продаватимуться на тому ярмарку, мені зовсім не потрібні. Це Соня захоплюється рідкісними й старовинними речами. Он вже яку купу їх має і виставила на полиці у своїй кімнаті. Там є і різноманітні монети, годинники, прикраси, невеличкі вироби зі срібла, бронзи та інших металів, статуетки, вироби з дерева, картини. Дівчина їх знаходить весь час, де б тільки не була. Де б вона не відпочивала, їй постійно дарують якусь коштовність, бо бачать її іскристі очі до того чи іншого предмету. Якщо десь подорожує, то також привозить із собою певну річ. «На згадку», – говорить постійно Соня.

Мені не зрозуміти її любов до таких старовинних речей, але подруга мене запевняє, що таким чином вона вивчає історію минулого. Їй би до археологічного вступити з таким успіхами, а не психолого-педагогічного. Але Соня й психологію дуже любить. Вона навіть довго обирала, коли ми подавали документи. Тож вибір пав на психологію.

***

Четвер і п’ятницю я провела як зазвичай. Ходила на пари, консультації та відпочивала від навчання в парку з книгами.

Наступає пора року буйна і спекотна – моє улюблене літо із теплими днинами, привітним сонечком, запашними ягодами, пахучими квітами та потоками живої води літніх грозових дощів, таких жаданих під час літньої спеки. Мабуть, кожен радіє по-своєму цій порі, але немає жодного хто б не поділяв радості від приходу перших червневих днів.