Розділ 9.  Тіні вечірнього Парижа

Вечірній Париж дихав вологим прохолодним повітрям, омиваючи величні фасади старовинних будинків м’яким сяйвом жовтих ліхтарів. Галя йшла, майже не торкаючись землі від захвату. Світло-жовта сукня тріпотіла від легкого подиху вітру, а її дзвінкий голос лунав у напівпорожніх провулках, розганяючи вечірню тишу.

— Ой, Квоку, ти тільки подивись! Які неймовірні барельєфи! Отут, за цими величезними вікнами, точно влаштовують розкішні бали... Уявляєш? Музика, сукні з довгими шлейфами, кришталеві люстри! А як же, мабуть, гарно всередині! — вона не замовкала ні на мить, жестикулювала і час від часу поверталася до нього на пів оберту, сяючи від щастя.

Квоку мовчки йшов поруч. Він лише злегка кивав, погоджуючись із кожною її фразою, і не зводив з неї захопленого, теплого погляду. Париж справді був чарівним, але його думки линули зовсім в інше місце. Завтрашній виступ. І те злощасне прокляття, яке не давало спокою ні на хвилину.

Після того раптового нападу Квоку прокручував події знову і знову. Навіщо комусь нападати на нього? Він ніколи нікому не робив зла. Статків не мав і навіть близько не був схожим на багатія, якого варто грабувати. До того ж, які грабіжники ризикнуть лізти прямо на захищену територію цирку? Єдине логічне пояснення — це прокляття, що тінню ходило за ними.

Він не боявся за себе. Його дикий, скований крижаним жахом страх був за Галю. Його маленьку, тендітну Галочку. Що, як наступного разу ця потвора вибере ціллю її? Як він житиме далі, якщо з нею щось станеться? Саме зараз, коли він майже дозволив собі повірити, що вона може бути його. Що цей ніжний, чистий янгол, який так щиро про нього піклується, колись стане його дружиною...

Квоку раптово зупинився посеред порожнього тротуару.

— Квоку? Що сталося? — Галя обернулася, здивовано кліпаючи очима.

Він не відповів голосом — просто крокнув уперед і міцно, майже розпачливо пригорнув її до себе, вдихаючи аромат її волосся.

— Я люблю тебе, — тихо, але з глибокою, непохитною щирістю вимовив він їй у волосся.

У цю саму секунду вздовж його хребта пробіг гострий холод. Спиною Квоку чітко відчув чийсь важкий, чужий погляд. Хтось дивився на них із темряви. Він різко розвернувся, закриваючи Галю собою, і вдивився в тіні вечірнього міста. Нікого. Лише порожня вулиця і шум листя.

— Завтра найважливіший виступ... — мовив він здавленим голосом, намагаючись приховати тривогу. — Ходімо додому.

Вони прискорили крок. До їхнього циркового фургончика залишалося зовсім трохи — лишень перейти невеликий, занурений у сутінки парк, за яким одразу починалися циркові намети. Довгі тіні дерев перепліталися на алеї, закриваючи місячне світло.

Залишалося пройти останній вал дерев, як з густих, темних кущів прямо перед ними вискочила висока силуетна постать.

— Стійте! — прогримів звіриний, хрипкий голос, і в абсолютній тиші парку виразно, загрозливо клацнув зведений курок.

Чоловік виступив із густої тіні, і бліде місячне світло освітлило його спотворене люттю обличчя. У тремтячій руці він стискав мисливський обріз, дуло якого було спрямоване прямо в груди Квоку.

Галя остовпіла, а потім зробила крок назад, прикриваючи долонею рот. Очі її розширилися від жаху та невіри.

— Орест?! — її голос здригнувся, порушивши нічну тишу. — Що... що ти тут робиш?!

— Я прийшов за тобою, неблагодарна! — гаркнув він, і в його голосі бринчала небезпечна, божевільна істерика. Від нього тхнуло дешевим алкоголем і холодним розпачем. — І за тим, щоб покінчити з цією мавпою! Він викрав тебе в мене! Зробив своєю іграшкою, так?!

Квоку повільно зробив пів кроку вперед, закриваючи Галю власним тілом. Його очі швидко зафіксували деталі: Орест був украй знервований, його пальці на зброї ходили ходором, а погляд гарячково бігав від одного до іншого.

— Я не крав її, — спокійно, але твердо мовив Квоку, намагаючись втримати голос на низькій, заспокійливій частоті. — І вона ніколи не була нічиєю іграшкою.

— Оресте, я не хочу з тобою жити! — зі сльозами додала вона, прориваючись крізь страх. — Ти знущався з мене, ти мене бив, ти забирав усі мої гроші!

— Заткнися! Заткнися, тварюко! — заверещав Орест. — Я дав тобі все! Дім, опіку... Я взяв тебе сиротою, коли ти не мала нічого! І це ти так мені віддячила?! Ні... Це все ця мавпа. Він чаклун! Він тебе зачарував! Його навіть ножем неможливо вбити, я ж знаю... Але зараз ми побачимо, чи витримають його чари декілька куль для ведмедя з мого обрізу!

— Ні! Благаю, тільки не це! — Галя з розпачливим криком упала на коліна прямо в бруд перед Орестом, схопившись за краї його пальта. — Не вбивай його! Я повернуся... Я буду й далі служити тобі, я зроблю все, що схочеш! Тільки не чіпай Квоку!

— Дрянь! — викрикнув Орест і з розмаху коцнув її важким чоботом прямо в голову.

Звук удару пролунав різко й страшного. Галя безвучно осіла на сухе листя і знепритомніла.

У Квоку всередині все замерзло. Він бачив лише хижу, потворно-переможну посмішку на обличчі Ореста і те, як той повільно націлює обріз прямо йому в чоло.

Квоку дивився на нього й розумів: Орест усе спланував ідеально, прорахував кожну дрібницю. Темний куток парку, глуха ніч, жодного свідка довкола. Усі циркові давно спали, а високі огорожі надійно глушили будь-які звуки. Справжня ідеальна засідка. Квоку відчував шкірою: йому вже нічого не допоможе. Найменший хибний рух чи навіть секунда бездіяльності — і куля Ореста обірве його життя.