Розділ 8. Ціна мовчання

У тісному цирковому возі пахло сухим гримом і старим сукном. Вчорашній виступ минув із несподіваним розмахом: дивовижний механізм Павла не просто вразив публіку, а змусив на мить заніміти навіть найзатятіших скептиків.

Цей фурор не лишився непоміченим. Алекс Марк, особисто віддав розпорядження детективам послабити нагляд. Він чітко зазначив, що людина, здатна створити таке диво, заслуговує на більшу свободу пересування цирковим табором. Детективи, які тижнями не зводили з Павла підозрілих поглядів, охоче послабили нагляд, виконуючи наказ.

Скориставшись цим моментом, Анна непомітно провела Павла до свого возу-шатра. У напівтемряві м'яко мерехтіла гасова лампа, відкидаючи довгі тіні на дерев'яні стіни. Вона мовчки налила гарячого чаю, сіла навпроти й, пильно вдивляючись у його виснажене обличчя, тихо запитала:

— Павло... як тобі жилось увесь цей час?

Він важко зітхнув. Його погляд потьмянів, його голос лунав кудись у минуле, сповнене болю.

— Аню... моє життя було немов пекло, — його голос звучав тихо. — Я прокинувся в неймовірних муках від опіків. Як ти вже зрозуміла, частина грошей зі страховки пішла на моє лікування. Коли рани трохи зарубцювалися, біль майже зник... Але скільки часу минуло — я не знав. А коли зміг піднятися, вас у місті вже не було. Я так хотів побачити тебе та Катрусю... почути ваші голоси. Але щоразу, коли дивився у дзеркало, бачив лише потвору. З обпаленим лицем, зі знівеченим тілом.

Павло на мить замовк, з очень покотилась маленька непомітна сльоза.

— Знаєш, Аню, я не хотів, щоб ти жила зі мною з жалості. Не хотів, щоб Катрусі було соромно називати мене татом. Скажу чесно: до падіння я звик, що чоловіки хотіли бути такими, як я, а жінки дивилися із захопленням. А тоді... я бачив себе потворою. Всі це бачили, всі жаліли. Я почав жебракувати. З моїм обличчям люди кидали мені багато грошей — я був настільки потворним.

— Ти не потворний, — тихо, але впевнено мовила Анна.

Вона повільно підвелася, підійшла ближче й сіла поруч. Вона простягнула руку й пальцем ніжно провела по глибоких, шорстких ранах на його обличчі. Павло мимоволі здригнувся, але не відвернувся.

— Ці рани... вони роблять тебе таким мужнім.

Анна поцілувала Павла в губи.

Його подих перехопило. Поцілунок Анни — теплий, ніжний, сповнений давно забутого затишку — на мить зупинив час у тихому возі-шатрі.

— Аню... ти неймовірна, — прошепотів Павло, притискаючи її до себе.

— Коли я почула, що ти помер, частина мене теж умерла, — Анна притулилася чолом до його плеча, її голос тремтів від давнього болю. — Все було наче у важкому сні. Я не розуміла, що роблю... просто щось робила, аби вижити.

Павло гірко всміхнувся, дивившись на мерехтливе полум'я лампи.

— Десь через два роки я врешті знайшов вас. Заробив трохи грошей і хотів відкритися вам. Прийшов до цирку, запитав у дресирувальника Степана, де ти. А він лише відповів: «Для чого мені його жінка?». Ці слова знову все перекреслили. Я ще запитав за Катю, а він сказав, що його дочки граються. Я дав йому мішок грошей, сказав, що це мій борг, і зник. Я зрозумів, що я тут зайвий.

Анна заперечливо похитала головою, і сльози покотилися її щоками.

— Якби ж ти знав... Розумієш, мені було дуже важко керувати цирком, домовлятися за виступи. Чоловіки не хотіли вести чесно справи з жінкою, зажди хотіли мене обібрати. А тоді Катя захворіла. Степан тоді прикинувся дуже гарним чоловіком, люблячим батьком для Каті. Він знайшов лікаря та гроші, продавши для цього навіть свого ведмедя в інший цирк. Але це було ненадовго, поки він не пригріб усі гроші від вистав з цирку. А коли я хотіла йому заперечити, він попрікав мене тим, що для Каті продав свого годувальника, і зараз він та його маленька дочка Мері не мають що їсти, а Катя щаслива й здорова. Я була дуже слабка, я не могла чинити йому опір...

Павло пригорнув її міцніше, продовжуючи свій важкий спогад:

— Після того я зник на декілька років. Потім повернувся, але так і не наважився відкритись — не хотів заважати вашому щастю. Так, я так тоді думав... Часто ходив на ваші виступи, з тріпотом серця завмирав, як моя маленька Катруся виступає. Як вона була схожа на тебе, Аню, коли ми виступали разом, коли я тебе вперше побачив!

— Ні, Павло, вона твоя копія, — перебила його Анна, провівши долонею по його щоці. — Вона така схожа на тебе... Я навіть ображалася на неї за це, я знаю, що не мала так робити, але бачачи її, я бачила тебе і завжди відчувала, що втратила справжнє кохання. Степан навіть і близько не міг зрівнятися з тобою.

— Я з усіх сил намагався допомогти Катрусі з грошима та подарунками, — продовжив Павло. — Так було б і далі, якби недавно в Києві після виступу в цирку п'яний Степан у шинку не хвалився перед друзями, що в нього багато коханок, а ти для нього лише заробіток, а Катя — служка в них із Мері. Тоді я твердо вирішив усе вам розказати. Але нагоди так і не було... донедавна.

— Я вже й не думала, що можна щось змінити, — згасаючим голосом мовила Анна, дивившись на лампу. — Я думала, що в мене така доля... Якби ж я тільки знала...

— Якби ж я знав... — болісно прошепотів Павло.

Повітря у возі-шатрі раптово важко осіло, стало холодним і солодкувато-нудотним. Лампове скло вкрилося тонким візерунком паморозі. З-під підлоги донісся ледь чутний шурхіт.