Глава 3. Білосніжна шкіра та темні синяки

Гастролі цирку у Львові почалися з безперервних дощів, що розмивали ґрунт довкола великого шатра, та появи нової прибиральниці. Її звали Галина. Це була висока, худорлява двадцятип'ятирічна блондинка з дивовижною, майже порцеляновою білосніжною шкірою. Вона вирізнялася серед усього циркового хаосу своєю особливою старанністю: завжди натирала дзеркала до дзеркального блиску, вимітала найменше сміття й зустрічала кожного щирою, теплою усмішкою.

Саме ця усмішка й прикувала до неї увагу Квоку.

Молодий дресирувальник, який усе ще почувався трохи чужим у цьому краї, не міг відвести від неї очей. Його українська була недосконалою — у розмові він постійно змішував слова, вимовляючи одне англійською, а інше місцевою говіркою. Проте мовний бар'єр не заважав йому діяти. Щодня Квоку крутився поруч, допомагав Галині носити важкі відра та виносити сміття. У відповідь вона лише сором'язливо дякувала, залишаючи юнака у легкій безтямно-щасливій млості.

Все змінилося одного похмурого ранку.

Галина прийшла на роботу раніше, ніж зазвичай, але намагалася не підводити голови. Коли Квоку підійшов, аби забрати з її рук важкий мішок, дівчина відвернулася, проте було запізно. Під її лівим оком цвів свіжий, важкий, багряно-синій синяк, який виглядав жахливо на її білосніжній шкірі.

Квоку наче струмом вдарило. Всередині хлопця закипіла шалена, нестримна лють — та сама, яку він зазвичай приборкував у клітках із хижими звірами.

— Хто?! — вихопилося в нього, а пальці стиснулися в кулаки. — Хто зробити це?! Хто ... вдарив тебе?!

Галина лише хитала головою, ковтаючи сльози, і просила його не втручатися. Але Квоку наполягав, його очі палали вогнем захисника. Не витримавши його щирого пориву, дівчина зрештою розплакалася й зізналася: її часто б'є власний чоловік. Варто йому лише нахилитися до чарки — і він перетворюється на звіра.

— Як... як можна таку красуню ображати?! — обурено вигукнув Квоку, притискаючи руку до грудей. — Він... він не людина!

— Мені страшно повертатися додому, Квоку... — важко мовила Галя, тремтячи всім тілом. — Я знаю, що він знову мене поб'є.

— Чому?! — не розумів хлопець. — Чому він це робити?! За що?!

— Бо я не можу народити йому дитину... — крізь сльози промовила вона й закрила обличчя долонями, згорбившись від давнього, роздираючого болю.

Квоку кілька секунд мовчки дивився на неї, намагаючись осягнути її слова. У його рідних краях родини були великими, а захист роду — непорушним законом. 

— Для чого... він тобі потрібний такий?! — зрештою витиснув він, гарячкувато жестикулюючи. — Він нищить тебе! Це не є чоловік!

— А що я маю робити, Квоку? — Галя гірко посміхнулася, і ця посмішка на її зблідлому обличчі виглядала болючішою за сам синяк. — Я не маю куди подітися. Я сирота. У мене нікого немає в цьому світі. А в нього... хай задрипана, хай стара, але своя хата. Якщо я піду — я опинюся просто на вулиці.

Вона зробила крок уперед і раптово обійняла хлопця.

Квоку завмер, боячись навіть дихнути, аби не сполохати цей момент. 

— Дякую тобі, — тихо мовила Галя, притиснувшись щокою до його плеча. — Ти справжній друг, Квоку. Перша людина за багато років, якій не байдуже.

Вони стояли серед напівтемряви закулісся, де пахло тирсою. Галя дякувала йому за підтримку, не помічаючи, як за дерев'яними брусами купола поволі згущалася незвична, гнітюча темрява.