Глава 16. Віщування

До від’їзду циркового каравану з Праги до Берліна залишалася якась година. Квітневий ранок видався дивовижно теплим, сонячним і прозорим, ніби весна вирішила подарувати їм наостанок трохи чистої, безтурботної радості. Повітря на міському ринку пахло свіжим хлібом, спеціями та соковитою зеленню.

Алекс та Кеті повільно блукали між торговими рядами, скуповуючи продукти в дорогу. На душі у Алекса вперше за довгий час було спокійно та легко. Побачивши літнього торговця квітами, він зупинився й купив для Кеті великий, ніжний букет білосніжних підсніжників.

Дівчина розпливлася в щасливій усмішці. Вона притискала квіти до грудей і не просто йшла поруч, а підстрибувала, наче маленька дівчинка, яка щойно отримала найбажаніший дарунок у світі. Її сміх лунав кришталево й дзвінко. Здавалося, що після розкриття таємниці Павла їхньому щастю більше ніщо у світі не зможе завадити.

— Вибач, паничу, дай руку — долю твою побачу!

Шлях їм раптово перегородила висока, літня циганка у важкій темно-червоній хустці та брязкітливих срібних намистах. Вона з’явилася ніби нізвідки, ступивши прямо з глибокої тіні між торговими рядами.

Алекс лише іронічно посміхнувся й хитнув головою, намагаючись обійти її: — Дякую, берегине, але я не вірю в гадання. Залиш свої казки для інших.

— Даремно кепкуєш, хлопче, — суворо, майже за загрозливим низьким голосом мовила ворожка, не зводячи з нього темних, неприродно проникливих очей. — Ти приречений на вічну, крижану самотність... якщо не зробиш так, як я тобі скажу. У тебе померла дружина. Ти караєшся, звинувачуєш себе щодня, хоча вбив її не ти.

Усмішка миттєво зникла з обличчя Алекса. Він заціпенів, а кров підступила до скронь гарячим, важким пульсом. Звідки ця незнайомка могла знати про його найглибший, найпотаємніший біль?

Перш ніж Алекс встиг щось відповісти, циганка міцною хваткою схопила Кеті за тонку кисть. Дівчина від несподіванки здригнулася, опустивши підсніжники. Ворожка вдивилася в її долоню й важко зітхнула:

— А в тебе, красуне, лінія життя роздвоюється... Одною дорогою підеш — житимеш довго й спокійно, у тиші, з коханим чоловіком і дітьми. А іншою підеш — чекає на тебе дуже яскраве, розкішне, але надзвичайно коротке життя... Смерть ходить за тобою по п’ятах, дівчино.

Кеті зблідла й притислася до плеча Алекса, шукаючи захисту. Алекс хотів відштовхнути ворожку, але та вже хапливо стиснула його власну руку. Вона проводила довгим, сухим нігтем по його шкірі, і обличчя жінки перекривила гримаса щирого жаху.

— Ти, хлопче, привернув до себе увагу темних, злих духів, — хрипко шепотіла вона, подаючись уперед так, що Алекс відчув від неї гострий запах полину. — Вони ходитимуть за тобою тінню. Вони переслідуватимуть тебе, забиратимуть усіх, хто тобі близький, усіх, із ким ти працюєш і ділиш хліб!

— Немає ніяких духів! — різко обірвав її Алекс, намагаючись вирвати руку, хоча всередині в нього все похололо. — Я вже знаю, хто ця людина в чорному плащі! Усе це має просте пояснення!

— Нічого ти не знаєш! — викрикнула циганка, і її голос прорізав шум ринку, мов лезо. — Тільки вогнем! Тільки вогнем можна все зупинити! Все має згоріти дотла — твоя пекельна машина, твій цирк, усе, чим ти дишеш! А ти сам мусиш зникнути. Ти не маєш бути відомим, не повинен шукати слави! Лише тоді духи відступлять... Інакше всі, кого ти кохатимеш, помруть. Твоє кохання їх вб’є!

Алексу перехопило подих. Повітря в легенях раптом стало важким і гарячим, мов попіл. Серце калатало в грудях так, що глушило всі навколишні звуки ринку.

«Твоє кохання їх вб’є...»

Ворожка розтиснула пальці й, навіть не попросивши грошей за своє пророцтво, різко повернулася й швидко покрокувала геть, розчиняючись у строкатому натовпі покупців.

— Стій! Зачекай! Що ти таке кажеш?! Як моє кохання вбиває?! Стій! — вигукнув Алекс, кинувшись за нею кілька кроків.

Але циганка ніби провалилася крізь землю. Скільки Алекс не вдивлявся в обличчя перехожих, скільки не роззирався поміж рядами— темно-червоної хустки більше ніде не було видно.

Він лишився стояти посеред залитого сонцем ринку, міцно стискаючи тремтячу руку Кеті. На землі під їхніми ногами лежав кинутий букет підсніжників, і Алексу здалося, що сніжно-білі пелюстки квітів на кілька секунд укрилися тонкою, ледь помітною памороззю...