Глава 15. Політ над безоднею

Ніч опустилася на Прагу важким, туманним покривалом, але за зачиненими дверима цирку робота кипіла без зупину. Андрій, як і обіцяв Алексу, здійснив майже неможливе: зранку він дістав усе замовлене за списком. Під суворим, цілодобовим наглядом двох озброєних детективів Павло працював до перших променів сонця. Його обпалені, сухі пальці діяли з дивовижною точністю — він збирав систему противаг, спеціальних пружин та прихованих роликів, здійснюючи мрію свого життя.

Усю наступну днину Алекс змушений був згаяти на паперову тяганину з празькою адміністрацією, поки Павло та Кеті не вилазили з порожньої арени. Вони монтували й випробовували пристрій майже цілий тиждень — без відпочинку, забувши про сон та їжу.

Алексу подобалося тихо, мов тінь, підходити до палатки цирку й спостерігати за їхньою роботою через важку оксамитову завісу. Такої злагодженості між людьми він не бачив ще ніколи. Але найбільше його вражала їхня сліпа, майже фанатична віра в те, що вони створювали. У якісь миті Алексу здавалося, ніби вони й не розлучалися на всі ці довгі роки — стільки природного тепла й розуміння з пів слова було в кожному їхньому русі.

З глибини напівтемного шатра лунали їхні стишені, але захоплені голоси:

— А якщо ми закріпимо цей ролик сюди, як думаєш, буде краще? — Кеті витерла піт з чола, подаючи батькові важку металеву деталь.

— Так, звичайно, доню, — голосно відгукнувся Павло, не випускаючи з рук інструментів. — А якщо додамо ще й оцей пружинний механізм, амплітуда збільшиться втричі. Це буде неймовірно!

— Давай спробуємо!

Порожній купол цирку відгукнувся сухому клацанню сталі, і за мить у темряві спалахнув полегшений вигук дівчини:

— О, це й справді неймовірно!

Увечері, коли цирк затих і глядацькі трибуни потонули в сутінках, за кулісами з’явилася сяюча Кеті. Її очі горіли дитячим, нестримним захопленням. Вона підбігла до Алекса, схопила його за руки й загадково шепнула:

— Йди на арену. На тебе чекає дещо неймовірне.

Алекс, усміхнувшись, пішов. Коли він ступив на арену, у величезному шатрі панувала абсолютна тиша. Посеред манежу не було жодного реквізиту, лампи не горіли, і лише з-під самого купола пробивався єдиний промінь м’якого, сріблястого світла, що розрізав темряву.

Алекс роззирався довкола, намагаючись розгледіти когось у напівтемряві:

— Кеті? Павло? Де ви?..

І тут він затамував подих.

Згори, прямо з цього сріблястого стовпа світла, повільно, наче крокуючи по невидимих кришталевих сходах, до нього почала спускатися Кеті. Це було видовище, що межувало з магією. Здавалося, дівчина просто ішла по повітрю, заперечуючи всі закони гравітації. Єдиним, що пов’язувало її із землею чи куполом, була тонка, майже невагома стрічка з прозорого шовку, яка м’яко струменіла в її руках, повністю зливаючись зі світлом і стаючи абсолютним фантомом.

Алекс заворожено дивився на цей плавний, божественний спуск, невзмозі мовити й слова. Коли ноги Кеті зупинилися за кілька сантиметрів від тирси, вона легко закрутилася в повітрі й опинилася прямо перед ним. На її обличчі сяяла щаслива усмішка.

— Це лише початок, — тихо мовила вона, грайливо посміхаючись очима.

Перш ніж Алекс встиг щось запитати, Кеті простягнула руки й обвила його зап’ястя  тонкими шовковими тканинами. Їх було чотири — дві для Кеті й дві для Алекса. Матеріал був настільки тонким і еластичним, що майже не відчувався на шкірі, але в ньому відчувалася дивовижна, прихована міць.

— Павло, давай! — голосно вигукнула Кеті кудись у темряву верхніх ярусів.

У той же момент десь під куполом  клацнув важіль і м’яко зашурхотіли приховані ролики.

Алекс відчув, як атласні стрічки плавно, але впевнено натягнулися, і земля раптом пішла з-під ніг. Система противаг і важелів, яку розробив Павло, спрацювала мов годинниковий механізм — плавно, без жодного ривка, ніби їх піднімав потужний, але невидимий повітряний кран.

Вони почали стрімко й водночас витончено підніматися вгору.

Алекс ахнув від несподіванки. У першу секунду серце впало кудись у п'яти від звичного людського страху висоти, але вже за мить цей страх розчинився в божевільному, чистому захваті. Він летів! Він відчував, як повітряні потоки обдувають обличчя, а весь цирк із його порожніми трибунами залишається далеко внизу.

Це був той самий чистокровний, дикий адреналін, який Кеті відчувала щоразу під час своїх найнебезпечніших виступів під куполом. Алекс відчув себе справжнім птахом, вихопленим із кайданів земного тяжіння. На висоті близько десяти метрів вони плавно закрутилися в повітряному танці, тримаючись лише на прозорих атласних стрічках і довірі один до одного.

— Це неймовірно... — вирвалося в Алекса, коли вони на мить зависли під самим куполом, дивлячись один одному в очі. — Кеті, це справжнє диво!

Він бачив, як вона сяє, бачив її батька Павла, який стояв у тіні містків із важелем у руках і ледь помітно, уперше за багато років, усміхався. Здавалося, похмура тінь, що так довго переслідувала їхню трупу, остаточно розвіялася, поступившись місцем чистому тріумфу й коханню.

Алекс був щиро, безмежно щасливий. Якщо людина в чорному плащі виявилася лише нещасним Павлом, то всі інші біди були просто трагічним збігом обставин. Небезпека минула. Тепер він знову повірив, що може бути поруч із Кеті, не боячись жодних містичних прокляттів.