Глава 10. Срібне серце Празької ночі

Вечірня Прага 1850 року зустріла їх тихим подихом Влтави, шерхотом кам’яної мостової та тріпотінням золотавих вогнів. Місто саме віднедавна почало освітлюватися газовими ліхтарями, і цей м’який, мерехтливий блік надавав кожному провулку густої, майже відчутної на дотик містичної глибини.

Алекс зупинився на краю Карлового мосту. Потім простягнув руку, вказуючи Кеті на готичні вежі, що розрізали туманне лілове небо. Він дихав цим містом із особливим, хворобливим трепетом — здавалося, Прага була єдиним місцем, де його власні тіні переставали здаватися чужими.

— Це місто не народилося з каменю, Кеті, — тихо мовив Алекс. Вони повільно йшли повз темні силуети барокових скульптур святих. — Воно виткане з легенд, алхімії та неоплаканих сліз. У 1850-му воно застрягло між старовиною та новим століттям, але його справжнє серце все ще б’ється в темряві.

Поблизу похмурих мурів Йозефова — старовинного єврейського кварталу, де спокій віків охороняв легендарний Ґолем, — Алекс зупинився біля кам’яної арки, повитої плющем.

— Тут, неподалік від вежі Астрономів, є один будинок, — мовив він. Його голос звучав стиха. — Півстоліття тому тут жив молодий підмайстер годинникаря на ім’я Томаш і донька місцевого дворянина, Клара. Їхнє кохання було забороненим — барон призначив дівчині іншу долю. Вони зустрічалися таємно, щовечора о півночі, прямо під цим склепінням.

Кеті заворожено дивилася на нього, відчуваючи, як холодний подих вечірнього вітру торкається її скронь.

— І що з ними сталося? — поцікавилася вона.

— Томаш вирішив подарувати їй щось, що зафіксує їхнє кохання у вічності, — вів далі Алекс. — Він створив крихітний срібний механічний кулон у формі серця, який бився у такт із його власним. Але напередодні їхньої втечі батько Клари дізнався про все й зачинив доньку у вежі. Томаш чекав її тут три дні й три ночі під зливою, поки його серце не зупинилося від відчаю та холоду.

Алекс ступив на крок ближче до Кеті, і його погляд у сутінках здавався майже пронизливим:

— Кажуть, коли Клара нарешті вирвалася на волю й знайшла його застигле тіло, вона притиснула срібне серце до своїх грудей. Механізм закрутився знову, але замість цокання звідти просунувся шепіт... І досі, якщо зупинитися біля цієї арки в тиху ніч, можна почути, як два серця б’ються в одному ритмі під бруківкою Праги. Місто ніколи не відпускає тих, хто любив тут занадто сильно.

Кеті здригнулася — чи то від холоду, чи то від того, як дивно й пророчо звучали його слова в контексті всього, що відбувалося з їхньою трупою останнім часом. Вона подивилася на Алекса, і на мить їй здалося, що у глибині його зіниць віддзеркалюється не світло газових ліхтарів, а темне марево празької містики.

Вони повільно повернулися на Карлів міст. Місячний диск, важкий і сліпучо-білий, висів прямо над Влтавою, заливаючи дерев’яні настили та камінь холодним сріблом. Потемнілі від часу барокові статуї здавалися застиглими свідками, що пильно спостерігали за кожним кроком двох тіней.

Алекс повільно притягнув Кеті до себе. Вона відчула тепло його рук крізь тонку тканину сукні та прискорене, важке дихання. Вітер з річки розвівав її волосся, а довкола панувала дивна, майже неприродна тиша — навіть шумок води під мостом здавався приглушеним.

Він нахилився до неї. Кеті заплющила очі, чекаючи на дотик, і коли їхні губи знаходилися вже в заледве кількох міліметрах один від одного, Алекс раптом заціпенів.

Прямо за спиною Кеті, у глибині густої тіні від вежі на кінці мосту, стояв силует. Людина в довгому чорному плащі, підлоги якого нерухомо висіли, незважаючи на пориви вітру. З-під глибокого каптура проглядала лише абсолютна, вугільна темрява, але Алекс шкірою відчув цей крижаний, пристальний погляд, від якого кров у жилах миттєво перетворилася на лід.

— Ні... — вирвалося в Алекса.

Він різко відштовхнувся від Кеті, майже скинувши її з ніг, і кинувся вперед, розтинаючи нічне повітря. Його важкі кроки лунко відбивалися від старовинної бруківки.

— Алексе, що трапилося?! — перелякано крикнула Кеті навздогін.

Він пробіг декілька метрів і пірнув прямо в темряву під аркою вежі, де секунду тому стояв незнайомець. Але там нікого не було. Лише порожній провулок, поволочений легким туманом, і сухий шелест опалого листя, яке закрутив вітер. Чоловік у плащі зник так, ніби його й не існувало — без жодного звуку чи шарудіння.

Алекс зупинився, важко дихаючи. Руки дрібно тремтіли, а до горла підступив липкий, нудотний страх.

Це була не просто тривога. Це був первісний жах, який пазурами впивався в груди й не давав зробити повноцінний вдих. Вони знову тут. Тіні, від яких він так відчайдушно тікав, наздогнали його навіть у Празі. Завтрашній виступ, від якого залежало геть усе, тепер здавався неминучою пасткою. Але найгіршим було інше: тепер під загрозою була Кеті. І цей чорний силует дав чітко зрозуміти — він чекає лише зручного моменту, щоб забрати її.