Розділ  5. Зізнання Алекса

Найбільше переїзду до Львова радів Андрій. Під час однієї з прогулянок він зізнався Алексу, що народився в невеличкому селі зовсім поруч із містом, тож Львів для нього був практично рідним.

Того дня вони разом йшли галасливим ринком, вибираючи нові тканини для циркових костюмів. Навколо вирувало життя: торговці голосно закликали покупців, пахло свіжою випічкою та прянощами. Раптом шлях їм перегородив лисуватий чоловік років п’ятдесяти в охайному сюртуку. Його очі здивовано розширилися.

— Андрію? Це ти?! — вигукнув чоловік, зупиняючись як укопаний.

Андрій миттєво спантеличився. Його обличчя витягнулося, він зблід і, здавалося, геть утратив дар мови.

— Ви... ви помилилися, пане, — нарешті вичавив із себе Андрій, цураючись погляду. — Ви мене з кимось переплутали. Я вас не знаю.

Не чекаючи відповіді, він різко розвернувся і майже бігом подався вглиб ринку, зробивши вигляд, що поспішає по замовлені тканини.

Лисуватий чоловік лише розвів руками, здивовано дивлячись йому услід, а потім перевів погляд на Алекса, який спокійно спостерігав за цією сценою.

— Дивовижно... — мовив чоловік. — Він так схожий на мого колишнього студента! Практично одна особа!

— Андрій — мій помічник, — м'яко втрутився Алекс Марк, уважно вивчаючи співрозмовника.

— Помічник? У цирку?! — чоловік щиро здивувався. — Дозвольте відрекомендуватися, я професор Технічної академії. А цей хлопець... якщо це справді він... мав винятковий, просто видатний талант! Але, на жаль, раптово покинув навчання. Потім ходили чутки, ніби він до безтями закохався в якусь дівчину й просто кинув усе та поїхав за нею світ за очі.

Алексу було дивно це чути. Андрій абсолютно не скидався на старанного студента академії. Звісно, із механізмами та цирковим реквізитом він порався надзвичайно вміло, але дівчата... Андрій ніколи про них не згадував, та й Алекс жодного разу не бачив його в жіночому товаристві.

Склавши всі покупки, Алекс зустрівся з помічником біля брички. Дорогою назад він вирішив переповісти йому дивну зустріч.

— Зі мною тільки-но розмовляв той професор із Технічної академії, — мовив Алекс, спостерігаючи за реакцією хлопця. — Каже, що ти був його найкращим студентом. І що кинув академію через якесь фатальне кохання.

Андрій лише байдуже знизав плечима, хоча його пальці нервово стиснули край реквізитної скрині.

— Дурниці, — буркнув він. — Чоловік просто обізнався. Яка академія, Алексе? І яке фатальне кохання може бути в мене? Краще розкажи, чому ти сам покинув Америку? Мабуть, просто засумував за батьківщиною?

Алекс трохи замислився, перевівши погляд на львівські вулички, що миготіли за вікном.

— Знаєш, зараз в Америці надто велика конкуренція серед ілюзіоністів, — стримано відповів він. — Я вирішив продовжити кар'єру тут. І, як бачиш, не прогадав — ми збираємо повні зали.

Пізно ввечері Алекс зачинився у своєму номері. На столі стояла напівпорожня пляшка коньяку — єдиний прихисток від пекучого болю та спогадів. Він перехилив келих, відчуваючи, як міцний напій обпікає горло і розливається тілом, приносячи бажане, але тимчасове полегшення. Важкий туман у голові трохи розсіявся, і саме в цей момент із напівтемряви кутка виткався знайомий, прозорий фантом.

Вона мовчки дивилася на нього своїми сумними, глибокими очима.

— Знаєш... — тихо, майже беззвучно мовив Алекс, спираючись ліктями об стіл. — Лише тобі я можу розказати правду, ти б мене ніколи не зрадила, як я зрадив тебе, Андрію та усім іншим я збрехав. Вони мають думати, що я сильний, аби йти за мною далі. Якщо вони побачать, що я зламаний... хто піде за мною? Хто взагалі повірить у мені?

Фантом Анастасії ледь помітно нахилив голову, продовжуючи уважно слухати.

— Я так її любив... — голос Алекса здригнувся, а по щоці потекла гаряча сльоза. — Вона була така молода, така неймовірно гарна! А цей клятий постріл... він просто забрав її в мене. Це мала бути моя куля! Якби ж я сам перевірив барабан після виступу, як робив це завжди, а не віддав зброю цьому недбалому помічникові... Один набій. Всього один набій, який мав дістатися мені, а поцілив у неї.

Він стиснув порожній келих так, до болі в пальцях, вдивляючись у примарне обличчя Анастасії.

— Я щодня катую себе провиною. Не можу заснути, жодної ночі не можу, поки не побачу дно цієї пляшки. Лише тоді біль трохи відступає... Це я не перевірив пістолет. Це я її вбив.

Привид Анастасії простягнув до нього прозору руку. На мить Алексу здалося, що він відчув холодний дотик її пальців до своєї щоки.

— Не катуй себе, Алексе, — тихо пролунав її шепіт, який більше скидався на шелест осіннього листя. — Ти повинен жити далі. Твою таємницю я не відкрию нікому... але твоя вина має відпустити тебе.

— Я не можу, Насте... Не можу про це забути, — пробурмотів він, заплющуючи очі.

Коли Алекс знову розплющив їх, фантом уже повільно розтанув у сутінках кімнати, залишивши його наодинці з порожнім келихом і власною темрявою.