Глава 19. Втеча до Львова

Алекс Марк навіть не намагався пояснити Анні чи решті колег, що насправді сталося й чому довелосятак раптово тікати. Його голос звучав впевнено та не терпів жодних заперечень:

— Через три години ми їдемо до Львова. Хто не хоче — може залишатися.

Ніхто не наважився сперечатися йому у вічі. Проте, як тільки важкі двері за Алексом зачинилися і його кроки затихли в коридорі, мовчанку розірвав вибух обурення.

Найбільше лютував Степан. Він нервово міряв кроками кімнату, розмахуючи руками та майже переходячи на крик:

— Ні, ну ви це чули?! Це ж абсолютна маячня! Як це взагалі можливо?! — Степан схопився за голову, збиваючи з пантелику всіх присутніх. — Це ж просто безглуздо! Я що, маю віддавати людям усі гроші за куплені квитки?! Чому ми взагалі мусимо зриватися з місця й бігти, мов оскаженілі, через його забаганки?! Що, бісової матері, взагалі буде далі?!

Анна лише пригнічено мовчала, поки Степан продовжував сипати прокльонами, з жахом усвідомлюючи, що звичне життя трупи остаточно тріщить по швах.

***

Алекс Марк навіть не наважився написати Анастасії бодай кілька слів на прощання. Острах, що таємна записка потрапить до рук Федора Карповича й остаточно скомпрометує чи погубить дівчину, скував його рішучість. Утім, боязнь за її життя була лише зручним виправданням для власного боягузтва.

Душа горіла, а всередині крижаним холодом скребло відчуття зради. Алекс чітко усвідомлював: цю ніч у купе поїзда, що нісся з Києва до Львова, він переживе лише в один спосіб, який вже став для нього звичним — заповнить пронизливу порожнечу пекучим коньяком. Тільки на дні пляшки він сподівався знайти ту хмільну туманність, де зможе виправдатися перед уявною Анастасією. Пояснювати її фантому, чому він не кинув усе, чому відмовився від втечі, чому обрав ганебний відступ замість ризикованого кохання.

Вона ж любила його. Беззастережно, палко, щиро. Чи знайдеться ще у цьому світі хоч одна душа, здатна так безкорисливо віддати йому серце й піти заради нього на будь-яку жертву?

Ритмічний, глухий стукіт коліс потяга відбивав ритм його розпачу. Алекс Марк, майже вщент п'яний, сидів на краю вузької канапи. Терпкий коньяк розливався тілом пекучим жаром, але не глушив болю — лише робив його гострішим, випуклішим.

Заплющивши очі, він знову й знову занурювався в гарячкове марення. Алекс фізично відчував, як востаннє обіймає Анастасію. Як міцно тулить її тендітне тіло до себе, ніби намагаючись врости в неї й захистити від усього світу. Він виразно пам'ятав той момент: як заривався обличчям у її шовковисте волосся й жадібно вдихав її запах — вишукану суміш дорогих французьких парфумів, солодкого мигдалю та ледве вловимого, тривожного аромату нічної м'яти. Цей запах хмільнив дужче за найміцніший алкоголь.

— Всього одна ніч... — пробурмотів він у порожнечу купе, стискаючи в кулаці кришталеву склянку. — Всього одна ніч, яка перекреслила все моє життя.

Але чим глибше він занурювався в спогад, тим дивнішим ставало відчуття. У маренні запах парфумів Анастасії раптом почав гіркнути, перетворюючись на важкий дух горілого воску та сирої землі. А її уявні обійми, щойно такі теплі й ніжні, ставали крижаними, мов лещата.

У напівтемряві, сотканій із тютюнового диму та спиртових випарів, постала світла постать. Вона дивилася на нього не з докором, а з глибоким, майже потойбічним сумом.

— Ти думав, що зможеш просто викреслити мене? — шепіт пролунав не в купе, а прямо всередині його голови.

Алекс різко розплющив очі. Вагон здригнувся на рейках. У тьмяному світлі гасової лампи тютюновий дим у кутку закрутився в химерний силует, а дзеркало на протилежній стіні раптом вкрилося памороззю.