Глава 17. Лещата закону

Ранкове повітря було по-зимовому гострим і колючим. Алекс Марк вийшов з готелю, натягнувши на лоб криси капелюха та піднявши високий комір свого нового кобальтового пальто. Настрій після чергової таємної зустрічі з Анастасією був піднесеним, хоч у голові й пульсувала думка про відсутність помічниці для вистави.

Він пройшов кілька кроків до газетного лотка на розі вулиці, аби купити свіжий випуск і переглянути афіші.

Але добігти до продавця він не встиг.

Зі сірого грудневого туману безшумно випірнули троє кремезних чоловіків у темно-сірих суконних пальтах та глибоко насунутих кашкетах. Вони оточили Алекса миттєво, затиснувши в півколо з точністю тренованих хортів.

— Що за... — почав був Алекс, але міцні, мов залізні обійми, руки вже вхопили його за лікті.

Перш ніж він встиг зробити хоча б ковток повітря для крику, до тротуару з глухим стукотом копит підкотив закритий чорний кінний екіпаж. Дверцята розпахнулися, і Алекса без зайвих слів чи церемоній силою заштовхали всередину, у напівтемне нутро карети. Двоє нападників застрибнули слідом, а третій грюкнув дверцятами й скочив на козли.

Екіпаж різко смикнувся, коні рвонули з місця, і колеса загриміли по морозній бруківці.

Алекс сіпнувся, вирівнюючи зім'ятий комір, і намагався повернути собі звичну сценічну величність та холодний контроль над ситуацією.

— Ви взагалі розумієте, кого ви схопили?! — з люттю вимовив він, змірявши зверхнім поглядом своїх викрадачів. — Я — Алекс Марк! Відомий ілюзіоніст і містик! Моє ім'я гримить на все місто, мене знає кожна...

Один із чоловіків — той, що сидів навпроти й мав глибокий шрам через усю ліву щоку, — лише повільно нахилився вперед. Його очі були пустими й холодними, мов замерзла вода в калюжі.

— Заткнись, містику, — глухо й байдуже відрізав він, навіть не змінившись у обличчі. — Ми чудово знаємо, хто ти такий. Знаємо, де ти ночуєш, із ким зустрічаєшся і які фокуси показуєш у своєму цирку.

Він витягнув із кишені й показав із-за пазухи важкий металевий жетон, який тьмяно блиснув у напівтемряві карети.

— Ти їдеш до центрального відділку поліції. На тебе там уже чекають.

У роті Алекса вмить пересохло. Побачивши поліцейський жетон, він відчув, як по спині пробіг крижаний потік поту. Поцілунки Анастасії, її перелякані шепоти про чоловіка начальника поліції, безлика тінь у залі цирку — все це в одну секунду склалося в єдину, смертельно небезпечну картину.