Глава 6. Тіні й підкріплення

Злива за вікном цирку перетворила внутрішній двір на суцільне місиво з багна та іржі. До затягнутого павутинням чорного входу під’їхав кінний фургон і масивний чорна карета. Приїхала команда Марка Алекса.

Першим із фургона вийшов чоловік, схожий на монумент із темного базальту. Велетенський темношкірий асистент із порізаним шрамами обличчям поводився дивно: його рухи були повільними, майже ритуальними, а погляд — холодним і відсутнім. У руках він дбайливо тримав важкий, обтягнутий шкірою термос-контейнер з отворами для повітря.

Коли контейнер відкрили прямо на манежі, звідти повільно, вигинаючись м’язами, виповз гігантський сітчастий пітон — зловісний альбінос із криваво-червоними очима. Зміїний лускіт сухо прошелестів по дерев’яному настилу.

— Мати божа... — скрикнув Степан, цирковий дресирувальник. Його товсте тіло здригнулося, а величезний живіт заходився від прискореного дихання. Обличчя дресирувальника миттю вкрилося холодним липким потом. — Приберіть... Приберіть це чудовисько від мене!

Пітон раптово завмер, повертаючи плескату голову в бік Степана, і висунув роздвоєний язик, ніби відчувши його тваринний жах.

— Він не кусає, якщо ти не пахнеш страхом, — вимовив темношкірий чоловік. — Моє ім’я Квоку. А це — Нага. Вона відчуває, коли поруч хтось помре.

Степан позеленів, відступив назад і ледь не перечепився через край арени.

— Все! З мене досить! — закричав товстун, розмахуючи тремтячими руками в бік Марка Алекса. — Я до цієї сцени й на крок не підійду! Я дресирую собак і ведмедів, а не тварюк із пекла! Я взагалі виходжу з програми!

— Заспокойся, Степане, — суворо мовив Алекс Марк, оглядаючи важкі дерев'яні ящики з обладнанням, які робітники вже заносили до залу. — Нам потрібні люди на касі. Квитків купують багато, розголос росте. Будеш продавати квитки у фоє. Вічно. Зрозумів?

Дресирувальник лишень важко ковтнув слину, позадкував до виходу й розчинився в темному коридорі, не зводячи очей із величезного змія.

Але справжнє пекло чекало на трупу попереду.

З карети на високих підборах виступила жінка. Це була Сара — блондинка родом із Польщі, з порцеляново-білою шкірою, крижаними синіми очима та виразом глибокої зневаги на обличчі. Вона поправила хутряну накидку й зверхньо озирнулася довкола, презирливо скрививши губи від вигляду старого цирку.

— Алексе, це що — склеп? — її голос лунав різко, мов бритва по склу. — Я сподіваюся, цей сморід цвілі не вїстся у моє волосся?

— Це наш манеж, Саро, — стримано відповів Алекс, підходячи до неї. — Знайомся, це артис...

— Мені байдуже, хто вони, — перебила вона, навіть не глянувши на Анну та сестер-акробаток, які стояли неподалік. — Значить так. Одразу до діла. Мені потрібна окрема гримерка. Не ця діра, де тхне багнюкою, а чиста кімната з дзеркалом. Номер у найкращому готелі міста, карету  до цирку. І їжа — тільки з ресторану, ніякої вашої місцевої отрути.

— Ти ще навіть не приміряла костюм, Саро, — з прихованою люттю мовила Анна, зробивши крок уперед. — Ми всі тут працюємо в однакових умовах.

Сара повільно повернула голову й подивилася на Анну як на порожнє місце.

— Ти взагалі хто така, мила? Озвучка для вистави? Поки я тут, ти будеш відкривати рота тільки тоді, коли я дозволю. Я професійна актриса з варшавського театру, а ви — провінційні балаганники. Марку, поясни їм їхнє місце, або я сідаю назад у карету.

Акробатки Кеті й Мері обурено перезирнулися, а Квоку просто мовчки стояв поруч зі своїм пітоном, схожий на моторошну варту.

Марк Алекс відвів Сару вбік, відчуваючи, як у скронях стукає важкий пульс. Трупа палала від обурення. Знайомство пройшло жахливо. Зверхність Сари отруїла повітря гірше, ніж запах вогкості.

Проте Марк дивився на її витончені, майже ідеальні риси обличчя, на її драматичну виправу, на її холодний, майже божевільний професіоналізм.

«Вона потворна , — думав Марк, стискаючи кулаки. — Вона знищить колектив. Але тільки вона зможе це зіграти».

Основний номер його програми — центральний містичний трюк із магічним спаленням акторки у залізній трубі. Це вимагало не просто технічної точності, а абсолютного, нелюдського володіння своїми емоціями. Глядач мав повірити, що дівчина справді згоряє живцем у пекельному полум'ї, і не побачити підвоху. Жодна з місцевих дівчат не мала такого актерського вишколу. Сара була ідеальною жертвою для його головної ілюзії. Вона вміла грати жах так, що в глядачів стигла б кров.

— Все буде, як ти просиш, Саро, — тихо сказав Марк, глянувши їй просто в сині, позбавлені тепла очі. — Готель, гримерка, ресторан. Але на репетиції ти віддаси мені всю свою душу.

— Душу? — Сара коротко, сухо засміялася, і цей сміх змусив Марка здригнутися. — Залиш свої казки для публіки, Алекс. У мене немає душі. У мене є тільки гонорар.

Вона розвернулася й пішла геть по запиленому манежу, а з ящиків із занісшися обладнанням раптом донісся дивний, ледь чутний металевий скрегіт — ніби хтось із середини шкребся в заперті кришки.