Розділ 4. Новий помічник

За кілька днів місто припорошило першим легким снігом. Алекс прокинувся у своєму готельному номері під тихий шурхіт пластівців за вікном. Він розгорнув шкіряний щоденник і, пробігшись поглядом по записах, зрозумів, що на сьогодні в нього заплановано надто багато справ. Побутові дрібниці починали відвертати його увагу від головного. Алексу терміново потрібна була допомога: забрати одяг з пральні, купити нове взуття, владнати купу організаційних питань.

Він викликав до номера портьє, щоб розпитати про надійного посильного. Літній чоловік у лівреї ввічливо вислухав заїжджого мага, а потім стишив голос: — Знаєте, пане Марк, учора сюди приходив один молодик... Хлопчина років двадцяти трьох чи двадцяти п'яти. Сказав, що шукає будь-яку роботу. Дуже настирний.

Заїжджий чарівник повільно обернувся, прораховуючи в голові, чи не є цей раптовий і наполегливий візит чиєюсь шпигунською грою міської поліції чи конкурентів. Алекс наказав позвати хлопця. Коли той увійшов до номера, переминаючись із ноги на ногу у своєму бідному пальті, маг почав пильно вивчати його міміку через велике трюмо. Проте молодик виглядав надто щирим у своїх злиднях. Перед Алексом стояв юнак, яким керували голод і амбіції — ідеальний матеріал для ліплення.

Алекс зразу оцінив ситуацію і, навіть не пропонуючи гостю сісти, холодно відрізав: — Я тобі багато платити не буду. Мені потрібен той, хто чітко виконує накази, а не рахує копійки. Робота важка, а винагорода скромна.

Хлопець раптом завмер. Його погляд ковзнув по обличчю ілюзіоніста, потім по яскравій афіші, що лежала на столі, і його обличчя витягнулося від дикого благоговіння й захвату. — Ви... ви що, справді Алекс Марк?! — вигукнув він, забувши про всяку скромність, а його голос затремтів від хвилювання. — То це ж круто! Та я у вас і задаром буду працювати, кожну порошинку здуватиму! Відноситиму одяг у пральню, носитиму реквізит — що завгодно. Пане Марк, я просто хочу бути вашим учнем, навчіть мене магії!

Алекс підійшов до столу, ніби між іншим узяв пачку грошей і відрахував суму на покупки. Він зробила це легким, ледь недбалим рухом — так, щоб дві великі купюри щільно злилися між собою. Хлопець схопив гроші й вилетів із номера, наче ошпарений.

Рівно за годину у двері знову постукали. Юнак важко дихав, на його щоках палав рум'янець від швидкої ходьби, а в руках він тримав коробку з новим якісним взуттям та ідеально випрасуваний костюм у чохлі.

— Пане Марк, усе готово, але... тут сталася помилка, — хлопець протягнув руку, в якій лежали залишені гроші. — Ви дали мені більше, ніж порахували. Купюри злиплися. Ось решта.

Алекс навіть не гляняв на папір. Він повільно підвів на нього свій порцеляновий, нерухомий погляд: — Я не помиляюся. Ніколи. Це твої гроші. Плата за вірність. А вірність — це єдине, що я оплачую найдорожче.

Хлопець застиг, приголомшений такою щедрістю. А ілюзіоніст уже витягнув із кишені нову банкноту: — А тепер біжи й купи мені коньяк «Хеннессі». І запам'ятай моє головне правило: у цьому номері ніколи не повинно залишатися менше ніж одна повна пляшка цього напою. 

Алекс на мить замовк, уважно вивчаючи обличчя юнака, і раптом примружився, ніби лише зараз згадав про одну дрібницю: — Забув, як тебе звати? — запитав Алекс Марк, злегка нахиливши голову. — Андрій, — випалив той, випрямившись і затамувавши подих. — Андрію... Від сьогодні ти в мене працюєш, — спокійно й вагомо підсумував ілюзіоніст. — А тепер рушай.