Розділ 1 Частина 1. Таємничий гість 

Минуло двадцять років, але запах паленої каніфолі та пилу під куполом так і не вивітрився. Навпаки, тепер він здавався концентрованим, нудотним — наче за два десятиліття суцільних злиднів навічно в’ївся в старий, брезентовий тулуб пересувного цирку.

Шапіто Анни не просто постаріло, воно повільно помирало. Пересувний цирк перетворився на убоге, обшарпане видовище, що ледь жевріло на сирих околицях Києва. Тріснутий дерев'яний настил арени, полатаний купол, який під час дощів протікав наскрізь, і важкі, брудні декорації, що пам'ятали ще кращі часи — усе це дихало безнадією. Останнім часом на вистави приходила жменька випадкових роззяв. Нечисленні глядачі сідали на найнижчих лавах, сильніше кутаючись у вологі пальта й відвертаючись від протягів, які вільно гуляли порожніми трибунами.

Важковаговик, важко дихаючи та витираючи піт брудним рушником, щойно залишив дерев'яний поміст арени. Під рідкі, кволі аплодисменти околичного натовпу він забрав залізні брили та конструкції, на які під час номера ставали місцеві сміливці. Це було видовище для бідних, позбавлене колишнього циркового блиску.

На арену вийшла Анна. Час не просто змінив її — він висушив її, перетворивши колись ніжну дівчину на сувору, затягнуту в темний корсет жінку з важким поглядом. У кожному її русі відчувалася залізна дисципліна, а в кожному слові, кинутому в напівпорожній зал, чулася глуха, майже залякуюча сила:

— А зараз... під куполом цирку! Смертельний номер сестер Кеті та Мері!

Дівчата злетіли під купол, і бідне шапіто затамувало подих. Це був головний номер вечора. Вони здавалися повними протилежностями, одягнутими в однакові трико: Кеті — з нічним, кучерявим волоссям, у якому губилися поодинокі іскри від ліхтарів, і Мері — крихка блондинка з майже прозорою шкірою. Вони були абсолютно несхожі зовні, але єдині в одному — у божевільному, майже агресивному бажанні перевершити одна одну під стелею. Кожен перехват каната, кожен пірует виглядав як прихований виклик, як спроба довести власну винятковість. Вони працювали без страховки, і в цьому повітряному суперництві пахло не сімейною теплотою, а смертельним ризиком.

А тим часом за лаштунками, крізь щілини у старому брезенті, за глядацькими трибунами спостерігали кілька переляканих очей. Артисти шепотілися, ховаючи тремтячі руки в кишені халатів.

— Хто це? Чиновник із генерал-губернаторської канцелярії? Чи, боронь боже, таємна поліція? — долинав тихий, панічний шепіт з темряви гримерок.

Причиною їхнього страху був чоловік трохи більше тридцяти років , який сидів на третьому ряду дерев'яних трибун. На тлі селян та дрібних міщан він виглядав як привид з іншого, недосяжного світу. Його костюм із дорогого англійського сукна сидів бездоганно, білосніжний комірець різав око серед тутешньої убогості, а пальці в тонких шкіряних рукавичках плавно погладжували срібний корпус кишенькового годинника. Це був Алекс Марк. Він не просто дивився шоу — він його вивчав, фіксуючи кожен рух, кожну мікросекунду затримки чи вагання дівчат. Алекс щойно повернувся з США, де вчився магії у великого Геррманна, і тепер шукав талановиту трупу для розігріву своїх грандіозних вистав у Києві.

Коли сестри завершили свій фінальний, запаморочливий трюк і важко задихані опустилися на землю, бідна публіка вибухнула криками.

Алекс Марк залишався абсолютно беземоційним. На його обличчі, що нагадувало порцелянову маску, не здригнувся жоден мускул. Він повільно встав і почав чітко, ритмічно аплодувати. Натовп навколо почав розходитися, і старий клоун за звичкою поніс уздовж рядів потертий капелюх для збору грошей. Глядачі кидали туди дрібні мідні монети, які дзвеніли про бідність цього закладу.

Коли капелюх порівнявся з Алексом, той навіть не подивився на мідяки. Впевненим рухом він дістав із кишені розкішний шкіряний гаманець, витягнув солідну купюру й опустив її в капелюх. Папір сухо зашурхотів, змусивши клоуна застигнути на місці.

Алекс підвів глибокий, холодний погляд і тихо, але так, що його голос виразно прорізав гул натовпу, промовив:

— Передайте власнику, що я хочу поговорити з ним особисто.