Розділ 3. Сектор 12

Ранок видався сірим і вогким. Важкі хмари нависли над містом так низько, ніби ще трохи — і зачепляться за дахи будинків.

Девід звернув на парковку Агентства й заглушив двигун.

Кілька секунд він просто сидів у машині, дивлячись крізь лобове скло на мокрий асфальт і темний фасад будівлі.

Вчорашня тривога ще сиділа десь під ребрами. Тиха, липка, вперта. Девід не любив такі відчуття. Вони рідко приходили просто так.

Він машинально оглянув стоянку — і пальці самі знайшли край куртки.

Біля самого входу стояв великий чорний джип із глухо затонованими вікнами. Дощ повільно стікав по темному кузову, а за склом ледь проглядався силует міцного чоловіка..

За секунду водійські дверцята різко відчинилися, і з машини виліз Брок.

Здоровило був у темно-зеленій фланелевій сорочці поверх чорної футболки й тримав у руках два великі стакани кави та паперовий пакет із випічкою.

— Доброго ранку, сонечко! — прогримів знайомий грубий голос на всю парковку.

Напруга трохи відпустила.

Брок підійшов ближче й простягнув йому одну каву.

— Дівора сказала, мусимо забрати якусь дівчину з вокзалу. Практикантку чи щось таке.

Девід мовчки взяв стакан. Тепла кава пахла корицею й чимось солодким.

Він ще раз подивився на чорний джип.

— Коли ми встигли купити ось це?

Брок озирнувся на машину й самовдоволено фиркнув.

— Вчора пригнали.

— І скільки ще нових машин у вас тут з’явилося, поки я сидів у підвалі?

— Не знаю, — знизав плечима Брок. — Але Дівора сказала, що нам тепер треба щось “менш помітне”.

Девід тихо хмикнув.

— І тому ви взяли цього монстра?

— Ага, — задоволено кивнув Брок. — Красень же.

Він сьорбнув каву й попрямував до джипа.

Девід ще кілька секунд стояв під дрібним дощем, дивлячись на мокру парковку й темні вікна Агентства.

Потім сів у машину.

Дорогою до вокзалу місто вже встигло прокинутися й одразу стало роздратованим. Машини повзли в заторах, люди ховалися під парасолями, а дощ розмазував вулиці за вікнами в одну брудну пляму.

Брок вів джип однією рукою, ліниво крутячи кермо своєю здоровенною лапою. Машина важко йшла потоком, час від часу розрізаючи колесами калюжі. Двірники монотонно змахували воду з лобового скла.

У салоні пахло кавою й випічкою.

Девід мовчки дивився у вікно, машинально гріючи руки об стакан. Думки все одно поверталися до футляра, старих листів і людей, які триста років тому вбивали одне одного за річ, що зараз просто лежала у сховищі й не давала жодної відповіді.

Брок якийсь час мовчав. Для нього це було майже неприродно.

— Дівора сказала, тепер я допомагаю тобі з цією справою, — нарешті пробурмотів він.

— Поки не треба.

Брок скосив на нього погляд.

— Чого це?

— Бо зараз там тільки архіви та книги.

Здоровило помовчав кілька секунд, ніби намагався уявити щось гірше.

— Нудота.

— Саме так.

Брок невдоволено фиркнув і сильніше стиснув кермо.

— Я б краще морду комусь набив.

— Я знаю.

— У морди хоча б є зрозуміла логіка. Вона або б’ється, або падає. А книги мовчать, смердять пилом і постійно брешуть через кожен другий переклад.

Девід ледь помітно всміхнувся.

— Тобі не можна в архіви.

— Я й не прошуся.

Джип звернув на мокру вулицю, повільно об’їжджаючи ранковий затор. Десь попереду нервово сигналили таксисти. Брок глянув у їхній бік із таким виразом, ніби подумки вже вибирав, кого саме витягне з машини першим.

— То хоч щось цікаве є? — зрештою спитав він.

Девід не відповів одразу. Кілька секунд у салоні було чути лише шум дощу й шурхіт шин по мокрому асфальту.

— Поки що незрозуміло, чим я займаюся і що саме шукаю, — сказав він нарешті. — Є кілька зачіпок. Не більше.

Брок невдоволено фиркнув.

— Тобто справи поки нема, але смердить уже зараз.

— Саме так.

Джип повільно вклинився в потік машин біля вокзалу, де ранок уже гудів на повну. Люди поспішали під навісами з валізами й пакетами, хтось нервово курив біля входу, таксисти сигналили одне одному, а над платформами висів сірий туман. Дощ робив усе невиразним: кам’яний фасад вокзалу, мокрі сходи, куртки перехожих, калюжі під колесами автобусів.

Брок важко видихнув і припаркував машину просто біля старого кам’яного фасаду.

— Зачекаю в машині, — пробурмотів він, глушачи двигун. — Коли я бачу цих професорів, у мене прокидається бажання проломити комусь череп.