Розділ 2. Старі речі люблять тишу

Наступні два дні Девід ще намагався працювати методично.

Сховище обмеженого доступу завжди діяло на Девіда гнітюче.

Тут панувала особлива тиша — важка, холодна, ніби сам час зупинявся між металевими стелажами. Артефакти стояли за захисними полями, мов експонати в музеї.

Під стелею рівно гуділи системи стримування. На деяких контейнерах висіли червоні пломби й таблички з попередженнями кількома мовами. Частину полиць закривали важкі чорні чохли, ніби навіть дивитися на речі під ними було небажано.

Футляр лежав у центрі оглядового столу під холодним, безжальним світлом ламп.

Девід сидів навпроти, мовчки перегортаючи сторінки книги.

Десь далеко в глибині сховища тихо клацнули металеві двері, а потім усе знову потонуло в гудінні вентиляції. За кілька секунд у коридорі пролунали важкі, навмисне гучні кроки. До сховища зайшов здоровань.

Він був неприродно масивним — широкі плечі, товста шия і важкі руки, густо зарослі грубою шерстю. Хвилясте до плечей волосся й густі бакенбарди робили його схожим на звіра, якого силоміць запхали в людську подобу.

— То це і є та сама знаменита коробка? — прогарчав він, втупившись у футляр. — Через цю фігню ти вже третій день із підвалу не вилазиш?

Девід навіть не підняв голови.

— Мао тебе сюди пускав?

— Ну…

Кілька підвішених охоронних амулетів ледь помітно хитнулися між стелажами, ніби реагуючи на його присутність.

— НЕ ПУСТИВ! — луною прокотилося між стелажами.

У дверях з’явився Мао. Окуляри сповзли йому на самий кінчик носа, а в руці він міцно стискав нефритовий амулет. Старий бурмотів щось китайською під ніс, намагаючись стримати роздратування.

Здоровань закотив очі.

— Та я просто подивитися хотів…

Мао тицьнув у нього амулетом і махнув рукою.

— Старий Мао тобі сто разів говорити — сюди вовкулакам не можна! Забирайся геть, волохатий дурень! Не заважай тим, хто працювати головою.

Девід ледь помітно всміхнувся, не відриваючи погляду від паперів.

— Брок, не заважай.

Здоровило фиркнув, востаннє зиркнув на футляр і неохоче рушив до виходу.

— Нудні ви тут усі, — пробурмотів він, зачиняючи за собою двері з глухим грюкотом.

Старий наглядач важко зітхнув, поправив жилет і підійшов ближче до столу.

— Руки великі, а мозок — як рисове зерно, — пробурмотів він. — Треба нагадати Діворі. Мусить заблокувати його карту.

Девід лише тихо хмикнув у відповідь.

Мао сумно похитав головою, дивлячись на футляр.

— Старі речі не люблять, коли їх турбують…

У сховищі знову запанувала тиша. Лише десь далеко рівно гуділи захисні поля, а лампи кидали холодні відблиски на металеві полиці.

Девід мовчки повернувся до книги й перегорнув наступну сторінку.

Після другого дня він остаточно зрозумів, що далі сидіти в сховищі немає сенсу. Футляр уперто мовчав, книги й архіви не давали жодної відповіді, а холод і монотонне гудіння вентиляції вже почали в’їдатися йому в голову.

Забравши всі матеріали, він повернувся до свого кабінету на третьому поверсі. Тут хоча б було тепло, тихо і пахло кавою, а не стерильним повітрям та пилом старих артефактів.

Девід відсунув убік уже переглянуті документи й потягнувся до тонкої шкіряної теки з позначкою «Гаррінгтон, Елізабет». Усередині лежали копії архівних матеріалів, які два дні тому підготувала для нього Лейла.

Він перегортав аркуші один за одним, доки не зупинився на одному з листів.

Це була копія звернення польської шляхти до короля, датована серпнем 1666 року.

Девід нахилився ближче й почав читати:

«…англійська леді Елізабет Гаррінгтон, що перебуває під протекцією двору, наполягає на передачі їй стародавнього предмета. Ми, нижчепідписані, покірно просимо Вашу Королівську Величність відмовити їй у цьому проханні. Предмет цей несе в собі небезпечну силу, і краще, щоб він залишився на землях Речі Посполитої…»

Далі йшов лист краківського воєводи. Двічі згадувався ключ. І двічі — наказ повернути скриньку до Лондона будь-якою ціною.

Девід відкинувся на спинку стільця.

У матеріалах, надісланих лондонським Департаментом, не було нічого подібного. Жодної згадки про місію. Жодного слова про скриньку чи ключ.

Ніби цей шматок історії хтось навмисно вирізав.

Девід перечитав рядок ще раз.

Лондон. 1666 рік.

Він потягнувся до клавіатури й за кілька секунд уже дивився на старі гравюри палаючого міста.

— А… ось воно що, — тихо пробурмотів він.

Велика пожежа Лондона.

Девід кілька секунд мовчки дивився на екран.