Розділ 1. Ніч, коли карти лягли не так

1666 рік.

Річ Посполита.

   Ніч була така густа, що здавалося, ніби хтось вимкнув світло в усьому світі. Місяця не було видно — чи то хмари його проковтнули, чи то він сам вирішив не дивитися на те, що відбувається під ним. Зірки теж не поспішали втручатися. Над краєм висів морок, розбавлений лише тьмяним світлом смолоскипів та одинокого ліхтаря над входом до корчми, який блимав так, ніби йому самому було ніяково за цю ніч.

Всередині корчми було тепліше, але не затишніше. Запахи стояли щільною стіною: старе дерево, просочене потом і часом, дим з грубки, дешевий тютюн, кислуватий мед і горілка, яка давно втратила право називатися доброю.

У кутку, де світло не стільки освітлювало, скільки підкреслювало темряву, стояв круглий стіл. За ним сиділи четверо.

Троє чоловіків. І одна дівчина.

Дівчина виглядала так, ніби її витягли з картини і забули повернути назад. Світле волосся, недбало зібране, спадало пасмами, що не слухались жодного порядку. Обличчя — гарне, але порожнє. Очі — скляні, нерухомі, як у ляльки, яку поставили дивитися в одну точку і наказали не кліпати. Вона тримала кухоль густого червоного вина, але не пила. Лише повільно рухала пальцями по ручці, ніби перевіряла, чи досі здатна щось відчувати.

На її шиї висів медальйон — старий, золотий, видовгуватої форми.

— Що скажеш, красуне? — промовив високий білявий упир, розкладаючи карти з виглядом людини, яка більше любить процес, ніж результат. Татуювання змії обвивало його шию і зникало під коміром, ніби мало власні плани на ніч. — Я вже майже відчуваю нашу… близькість.

Голос його звучав м’яко, проте тепла в ньому не було жодної краплі — лише загроза.

Дівчина повільно перевела погляд на його карти. Порожні очі нічого не виражали.

— Ого, — протягнув другий, темноволосий, з пальцями тонкими, як у музиканта або злодія. Перстень-печатка на його руці блиснув у світлі. — Щось їй зовсім поганенько. Може, зняти з неї чари? Буде веселіше... А то як лялька на ярмарку.

— Не верзи дурні, Лукашу, — озвався третій, найстарший на вигляд. Сивина біля скронь і голос, що скрипів, як старі двері. — Вона й так добре виглядає. А коли почне кричати — настрій зіпсується.

Вони засміялися. Тихо та гучно водночас.

Сміх обірвав невідомий чоловік, який підійшов до їхнього столу.

Високий. У темному плащі до колін, підбитому хутром, яке вже бачило кращі часи. Волосся коротке, чорне, скуйовджене вітром або байдужістю. Обличчя… звичайне. І водночас ні. Було в ньому щось таке, що змушувало дивитися вдруге — не тому, що воно красиве, а тому, що мозок не міг одразу його зрозуміти.

Він підійшов до столу неквапливо, ніби просто проходив повз і вирішив глянути, що тут відбувається.

— Добрий вечір, панове, — сказав він спокійно, з легким акцентом, що тягнувся десь із-за моря, де частіше йдуть дощі, ніж ведуть війну. — Не заперечуватимете, якщо приєднаюся?

Упирі переглянулися. Такий нахабний підхід був рідкістю. Зазвичай або боялися, або намагалися вдавати, що не бояться.

— А ти хто в біса такий, щоб просто брати й сідати? — посміхнувся білявий, показуючи зуби, трохи довші, ніж передбачено природою.

Чоловік відповів усмішкою. І ця усмішка чомусь змусила старого упира з сивиною на мить похмуритися.

— Я, Сер Ніколас Кроу, — він ледь нахилив голову. — На що граєте?

Лукаш різко підвівся, лавка під ним скреготнула.

— Сер хто? Не чув про такого. Ти знаєш, з ким розмовляєш, смертний?

Чоловік глянув на нього так, ніби той запитав, чи любить він мед з перцем. Повільно відхилив полу плаща, демонструючи пістоль. Ствол був темний, майже чорний. Уздовж нього тягнулися тонкі гравіювання — візерунки, які лише з недосвідченого погляду здавалися звичайними. Поруч із пістолем, у шкіряній укладці, була закріплена звичайна на вигляд дерев’яна паличка.

— Знаю, — сказав він. — Ви — троє посередніх упирів, які думають, що добре грають у карти. А це, — він кивнув на дівчину, — так розумію, ваша ставка.

Коротка пауза.

Білявий насмішкувато фиркнув. Але вже не так впевнено.

— Мені здається, але хтось тут рахувати не вміє. Нас троє, а ти один. Розумієш математику? Чи вас крім тупого махання палками більше нічого не вчать?

Сер Ніколас сів на вільну лаву поруч зі столом, не питаючи дозволу вдруге.

— Так вийшло, що ця дівчина — це Леді Елізабет Гаррінгтон, донька барона Гаррінгтона з Йоркширу. Вона прибула сюди в складі англійської дипломатичної місії до двору короля. Група зупинилася в Жовкві. А потім… зникла під час подорожі.

Він трохи нахилився вперед.

— Ви обрали не ту здобич для забавок.

Білявий фиркнув.

— І що з того? Вибирати не приходиться. Нема чого шляхетним пані старим трактом без охорони їздити. Вона тепер наша.

— А те, — відповів Ніколас, — що когось із вас я точно розвію попелом ще до світанку, — він витягнув з внутрішньої кишені плаща нову колоду і поклав її посеред столу. — Тому пропоную зіграти по-новому. Ваша ставка — леді Елізабет, моя — золото, — він подивився прямо на старого упира з сивиною, — якщо я виграю, ви її відпускаєте.

А старий упир раптом дуже тихо засміявся.

— На біса нам потрібно твоє золото? — глузливо гигикнув Лукаш.

Ніколас знизав плечима.

— За нього можна купити крові, наприклад.

Вони довго дивилися один на одного.

— Це не те. Що тобі казати… це як замість жінки займатися самовдоволенням, розумієш? — сказав блондин, махаючи рукою.

Старий підняв руку, зупиняючи балачки.

— Досить. Став до золота ще й свою паличку, тоді зіграємо.

— Ні-ні-ні, старий, зачекай, — перебив блондин, посміхаючись ширше. — Я вже виграв. Пізно міняти ставки, коли нагорода вже моя.

Старий не звернув на нього уваги.

— Я зіграю з ним. А коли він програє, розіграємо дівчину, золото та його паличку за попереднім результатом.