4 Розділ

— Про що задумався? – запитав Василь, заходячи в кабінет, наступного дня і сідаючи в крісло навпроти.

— Та так, ні про що. – Спробував я з’їхати з теми, не хотів згадувати історію в басейні. Надто все тоді було дивно, і я сам до кінця не міг зрозуміти всього що відбулося в басейні.

— Давай вгадаю, – посміхнувся Василь, підморгнувши, – ти не можеш забути ту кралю що впіймав в басейні.

— Що…? Як ти … – здивовано вирячив очі на друга, не розуміючи звідки той все знає.

— Бачив би ти зараз своє лице, – голосно розсміявся Василь, аж сльози на очах виступили, – ну все не дивись так на мене, це все Вероніка.

— А вона звідки знає? – я був вкрай розгубленим, звісно підозрював що ця історія рано чи пізно спливе, та щоб так швидко, зовсім не очікував.

— Все простіше ніж ти думаєш, подруга Вероніки ходить в той же басейн що і ти, і стала свідком твоєї невеличкої пригоди, – пояснив Василь.

— Боже, знаючи подруг твоєї Вероніки, можу припустити що, про це тепер знає мало не все місто, – промовив я втомлено, і поклав голову на стіл, закрившись руками.

— Та не все так погано, я навіть подумав може мені теж записатися в басейн. – Продовжував дражнити мене друг, сьогодні в нього явно був гарний настрій.

— Ти і так вмієш плавати, – відповів я, не піднімаючи голови.

— А хто каже що я там буду плавати? – знову розсміявся Василь, та поглянувши на мене замовк, і стурбовано запитав: – то що там насправді сталося, я тебе дуже добре знаю, і простий геройський вчинок тебе б зараз не турбував.

— Я і сам не знаю, ніби й нічого незвичного, впала дівчина в басейн, з ким не буває. Та коли я підняв її на руках, щоб винести з басейну, і переконатись що все в порядку… Не знаю, коли наші погляди зустрілись між нами неначе проскочила іскра. – Став плутано пояснювати я, сам розуміючи як це все безглуздо звучало. – Я просто не міг відвести від неї погляд. Неначе в ту мить не існувало нікого і нічого окрім неї. А найсмішніше що зараз я навіть не можу згадати як вона виглядала.

— Ну що я можу сказати тобі старий, це кохання. – задумано протягнув Василь, і як мені здалося ледь стримував сміх.

— Та ну тебе, – образився я, вже шкодуючи що почав цю розмову.

— Та ні, я серйозно, без жартів. У мене з Веронікою було саме так, кохання з першого погляду. Як зараз пам’ятаю, я подивився в її прекрасні сірі очі і забув про все на світі. – замріяно протягнув Василь, поринаючи у спогади.

— У вероніки карі очі! – Подивися я розлючено на друга, дістав уже. – І не забувай що я заручений з Оксаною, я її кохаю!

— Справді? Блін, треба запам’ятати, а то так ще вляпаюсь, Вероніка потім не пробачить, – невимушено почухав потилицю, і ніби справді задумався, а тоді уважно поглянув на мене Василь і вже серйозно запитав: – Тоді як ти ще можеш пояснити, те що сталося?

— Не знаю, може перехвилювався, не кожний день рятую комусь життя. Я впевнений тільки в одному моє серце належить тільки Оксані. – Чесно відповів я.

Василь хотів щось відповісти та в кабінет постукала секретарка Марина і повідомила про те, що прийшла Маргарита Базур, письменниця з якою ми вже кілька днів безуспішно намагались зв’язатися. Прихід цієї клієнтки не надто радував, та це була можливість закінчити розмову, яка ще більше заплутала мене, тож я одразу запросив її зайти.

В кабінет зайшла молода тендітна дівчина, з прямим чорним волоссям, що вільно спадало нижче плечей. Одягнена вона була в голубі джинси і блузу ніжно-небесного, майже білого кольору. Маргарита мала майже білосніжну шкіру, а її хода і поведінка видавали її аристократичне походження. Чи може вона хотіла такою здаватись, хто знає що в голові у цих митців. Пам’ятаю років зо два тому, робили ми рекламу для одного художника, так він вів себе як світова зірка, то не так, це не так, постійно скаржився, вказував як ми маємо робити свою роботу. Коли приходив в офіс вимагав щоб йому давали тільки справжню гірську воду, а не помиї з під крана, і стверджував, що любу іншу воду він просто не зможе пити. Василь тоді так розізлився, що набрав тому художнику стакан води в туалеті, і сталося чудо, саме ця вода була визнана як ідеальна для його тонкої натури.

— Доброго дня, – посміхнулась білосніжною посмішкою Маргарита нам, а ми, наче заворожені, дивились на неї. Вона була прекрасною, тонкі риси обличчя, заворожуюча посмішка, і очі, що наче гіпнотизували, зазирали в саму душу. При цьому я не міг з упевненістю описати зовнішність дівчини, я бачив її, та якісь деталі, риси обличчя, все наче було неважливим, не вартим уваги. Маргарити була з тих жінок, що своєю неземною красою привертають увагу усіх довкола.

— Вітаю, мене звати Олег… а це мій заступник Василь Кряженко. – Першим оговтався я і представив себе і друга, а в дівчини, на мить, спохмурніло обличчя, як мені здалося. – Ми вже й не чекали вас.

— Так, вибачте за це, – промовила Маргарита зніяковівши, – В мене зараз певні життєві труднощі, тяжке розставання з колишнім, переїзд на нову квартиру, та ще й телефон зламався, я без нього як без рук.

— Співчуваю вам, – вийшов зі ступору і Василь, подавши голос. Він одразу кинувся до Маргарити, відсуваючи їй стільця за столом, ну прямо справжній джентльмен.

— Отже, що саме ви хочете бачити в рекламі своєї книги? – запитав я за хвилину, коли Маргарита всілася, а Василь з дурнуватою посмішкою примостився напроти неї.