2 Розділ

— І уявляєш, вона робить таке невинне обличчя, ніби це не вона ще пів години тому розпиналась, про те як важко працювала цілий день щоб приготувати вечерю, – розповідав я другу, що аж заходився від сміху. – Міг би й поспівчувати, теж мені друг.

— Ну так-так, Оксана в нас ще той шеф повар. А ти чого очікував, що така краля як вона буде стояти біля плити і як добропорядна домогосподарка готуватиме вечерю. Ой насмішив. – Не переставав сміятись Василь, навіть каву свою відставив. – Я тобі давно казав що Оксана з тих жінок що не створені для кухні і прибирання, та раніше тебе це влаштовувало.

— Не всім як тобі потрібні борщі з котлетами, – насупився я, очікуючи від друга більше співчуття.

— Ти просто не пробував борщ моєї Вероніки. – Знайшов що відповісти друг.

— І чого ти в цьому так впевнений? – лукаво посміхнувся я, спостерігаючи за змінами емоцій на обличчі Василя.

— Повір я знаю що кажу! – впевнено відповів Василь, вгамувавши хвилю ревнощів, і змінив тему. – Скажи краще чи знайшов ідеальний подарунок для своєї Оксани?

Василь, був моїм діловий партнер, і другом дитинства. Знали ми одне одного мало не з пелюшок, жили по сусідству і завжди підтримували одне одного. Так разом і бізнес розпочали, відкривши рекламне агентство. Василь був на голову вищим від мене, своє темне волосся, скільки я його пам’ятаю, завжди зав’язував в невеликий хвостик на потилиці, при цьому мав хитрі голубі очі, що не пропускали жодної спідниці. Навіть одруження на Вероніці не змінило цього шалапута, і він продовжував фліртувати з кожною зустрічною дівчиною. Правда дальше флірту справа не заходила, Василь був вірним чоловіком, за що я його поважав.

— Та бачу що знайшов, твоя задоволена пика дуже красномовно говорить за тебе. Мабуть цілі вихідні не злазила з тебе. – Сам же відповів на своє питання Василь, розпливаючись в широкій посмішці, та не до мене, а до офіціантки що проходила повз. – Мариночко можна мені ще вашої смачної кави?

— Можеш не приставати до дівчини, вона дурненька ще напридумує собі, а ти тут просто граєшся. – Копнув я його жартівливо, під столом в ногу, і додав, – морочить голову дівчатам, поки жінка вдома чекає.

 Ми сиділи в невеличкій затишній кав’ярні, розташованій навпроти офісу. Тут швидко та якісно обслуговували, а також було комфортно і затишно. Я завжди міг розслабитись і перепочити, після важкої першої половини дня. Мені подобалось це місце, не тільки можливістю смачно пообідати, і випити чашку смачної запашної кави, але й неперевершеним інтер’єром. Інтер’єр кав’ярні, тут до речі, був виконаний в африканському стилі, всюди висіли дерев’яні маски, на стінах зображені пейзажі Африки, з дикими тваринами. А солом’яні перегородки між столиками створювали стійке враження що ти знаходишся десь посеред африканської савани.

— Не можу, це для мене як спорт, або фотополювання, – посміхнувся Василь, відкинувшись на спинку крісла, – потрібно практикуватись, щоб не втратити професійні навички.

— Знаєш що мене дивує, як це тебе Вероніка ще не прибила, – кивнув я головою в сторону офіціантки, якій Василь знову посміхався.

— Просто вона мені довіряє. – розвів руками Василь, схоже сам не розуміючи як можна довіряти такому баламути. – Але не зіскакуй з теми, то що ти там відкопав, може я своїй дружині теж таке подарую на річницю.

— Оце вже навряд, – заперечно похитав я головою, – предмет унікальний, і в одному єдиному екземплярі, більше таких нема.

— Тепер мені ще цікавіше, давай розказуй, чи мені подзвонити Оксані щоб похвасталась? – Пригрозив Василь, і додав, – а ми ж з нею постійно сваримось, тобі це потрібно?

— Мене, якщо чесно вже дістала ваша холодна війна, – серйозно сказав я дивлячись на друга, – коли ви вже нарешті помиритесь?

З першого дня знайомства Оксана і Василь постійно гиркались, та жоден не зізнавався що не так, як я не допитувався. Спочатку я списував все на якісь безглузді ревнощі, та чим далі тим ставало гірше, їх не можна було залишати в одній кімнаті. Це мене дуже турбувало, Оксана моя майбутня дружина, а Василь найкращий друг, і я не хотів втрачати жодного з них. Тож мені залишалось лише сподіватись що рано чи пізно вони таки помиряться. Хоча поки що цього навіть на горизонті не було.

— А я тут до чого, це все Оксана, – насупився Василь, не любив він піднімати цю тему. – Послухай, ти мене знаєш, я завжди добре розбирався в людях, а ця твоя Оксана, вона ніколи мені не подобалась, але це твій вибір, ти щасливий з нею і це головне, тож я не влізаю в ваші стосунки, та я не зобов’язаний дружити з нею.

— Мені буде достатньо якщо ви просто почнете нормально спілкуватись, а то ваші сварки мене вже дістали. – Вже не раз я так просив Василя, і завжди отримував однакову відповідь

— Поживемо побачимо, – невизначено відповів Василь, і копнув мене під столом в ногу додав, – не міняй тему, а кажи вже.

— Та добре-добре, тільки без насильства, – посміхнувся я потираючи коліно, – це браслет з рубінами, оформленими під квіти, раритет між іншим, чи вінтаж як нині кажуть.

— Штука справді унікальна, але ти не боїшся що на цьому браслеті може бути прокляття? – серйозно запитав Василь.

— Та ну тебе, яке прокляття, скажеш таке, це проста старовинна коштовність, – відмахнувся я, хоча в пам’яті і зринули слова старого продавця, про якесь там прокляття, та я тоді не став слухати. – Не вірю я в усю цю містику.