7.

    Я поправляю перед дзеркалом яскраву, неймовірно сверблячу рожеву перуку і важко зітхаю. Тіара, щедро всипана дешевими пластиковими стразами, знову сповзає на ліве вухо, надаючи моєму відображенню злегка нетверезого вигляду. На мені пишна фатинова спідниця кольору фуксії, смугасті гетри та футболка з написом «Фея Карамелька». У цьому образі я маю вигляд як гігантська, злегка нервова зефірка, але вибирати не доводиться.
Сьогодні субота, і я знову працюю аніматором на дитячому святі. Це мій стабільний підробіток, який рятує мене від фінансової прірви, особливо зараз. Після того як мій телефон безславно пішов на дно раковини, мені довелося терміново купувати новий на виплати.  А ще треба платити за оренду квартири, купувати продукти й... оновлювати гардероб. Бо моя улюблена світла сукня в блакитну квіточку не пережила зустрічі з кремовим тортом, полуничним джемом і моїм абсолютним талантом до руйнування.
Минуло чотири дні з того злощасного дня народження Толіка, але мої щоки досі спалахують пекучим рум'янцем сорому щоразу, коли я згадую ту сцену. Я буквально бачу це в сповільненій зйомці: як лечу на траву, як за мною тягнеться скатертина, і як ціла гора десертів обрушується на мене під шоковані погляди гостей. Але найгірше — це погляд Кирила. Він стояв там, за два кроки, дивився на мене, перемазану вершками, і в його очах не було ні жалю, ні насмішки. Там було щось таке глибоке, тепле і впевнене, від чого моє серце зробило кульбіт і ледь не зупинилося.
«Ця катастрофа — моя, і я більше нікуди її не відпущу», — так, здається, він сказав? Чи мені це почулося крізь дзвін розбитого посуду і пульсацію крові у власних вухах?
Хай там як, я не дала йому шансу перевірити цю теорію. Щойно Толік і ще хтось із гостей кинулися допомагати мені підвестися, я, бурмочучи якісь незв'язні вибачення, просто втекла. Буквально. Я мчала до траси, залишаючи за собою слід із бісквітних крихт, викликала таксі й сховалася у своїй квартирі, відключивши всі засоби зв'язку, які в мене ще залишалися. Я була впевнена: це кінець. Я довела йому, що зі мною небезпечно мати справу. Я врятувала його від себе.
Але чомусь ночами я досі згадую, як його міцні пальці м'яко стискали моє передпліччя. Як він схиляв голову набік і посміхався, кажучи, що я роблю його життя не нудним. Я, Майя, ходяче стихійне лихо, раптом здалася комусь... цікавою. Не проблемою. Не клопотом. А кимось, кого хочеться розгадати.
— Карамелько, твій вихід! — до гримерної зазирає мій напарник Денис, сьогодні одягнений у костюм капітана піратів. — Іменинниці вже не терпиться, батьки вимагають шоу.
— Іду, капітане, — я натягую на обличчя свою фірмову, найширшу професійну усмішку, беру в руки кошик із реквізитом і виходжу в залитий сонцем двір.
Свято проходить на території елітного заміського ресторану. Тут усе кричить про розкіш: ідеально підстрижені зелені газони, білосніжні шатра, офіціанти в накрохмалених сорочках, які безшумно снують між столиками з тацями, повними устриць та келихів з ігристим. Батьки іменинниці — заможні й дуже зайняті люди, які вирішили, що найкращий спосіб показати свою любов — це найняти армію аніматорів і влаштувати п'ятирічній дівчинці вечірку розмахом  королівського весілля.
   Я вибігаю на галявину, і наступні дві години перетворюються на суцільний, барвистий хаос. Я стрибаю в мішках, проводжу конкурси, видуваю гігантські мильні бульбашки, розмальовую дитячі обличчя аквагримом і співаю пісеньки так голосно, що в мене починає дерти в горлі. Сонце нещадно палить, під синтетичною перукою голова просто вариться, а фатинова спідниця чіпляється за кожен кущ. Але я люблю дітей. Їхній щирий сміх справді заряджає, допомагаючи забути про власні проблеми і розбиті ілюзії.
Коли ми нарешті оголошуємо перерву на святковий торт (від одного слова «торт» у мене тепер смикається ліве око), я відходжу в тінь розлогої верби біля декоративного ставка. Денис іде перекурити, а я дістаю з кошика пляшку води, жадібно роблю кілька ковтків і обережно відтягую край перуки, щоб хоч трохи охолодити шкіру голови.
Мої очі ліниво ковзають по терасі, де під білими навісами відпочивають дорослі. Вони розбилися на групки, п'ють коктейлі, сміються, обговорюють бізнес чи відпустки на Мальдівах.
І раптом мій погляд зупиняється. Завмирає. Чіпляється за одну-єдину фігуру за столиком неподалік, і моє серце робить такий потужний ривок, що я ледь не випускаю з рук пластикову пляшку.
Кирило.
Це він. Абсолютно точно він. Я б упізнала цей профіль, цей розворот широких плечей і цю спокійну, впевнену поставу із тисячі. На ньому стильна лляна сорочка світло-оливкового кольору, рукави недбало закочені до ліктів. Він сидить у плетеному кріслі, тримає в руці келих з чимось прохолодним і про щось невимушено розмовляє зі співрозмовником, якого мені не видно за пишною квітковою композицією на столі.
Мої долоні миттєво стають вологими. Дихання перехоплює. Світ навколо ніби звужується до цього одного столика. Він тут. Яким чином? Це випадковість? Чи він знайомий із батьками іменинниці? Одеса справді надто маленьке місто!
У моїй голові миттєво запускається панічний вихор думок. Що робити? Сховатися в кущі? Пірнути в ставок? З іншого боку... я ж у костюмі. У цій безглуздій перуці та з намальованими на щоках блискучими зірочками він мене нізащо не впізнає. А якщо впізнає? Може, це знак долі? Може, це мій шанс підійти, зняти цю ідіотську тіару і сказати: «Привіт. Вибач, що я втекла тоді. Я просто дуже злякалася того, наскільки ти мені сподобався».
Мої ноги самі роблять несміливий півкрок у напрямку тераси. На губах починає з'являтися боязка, але щира усмішка. Може, він справді мій шанс на щось нормальне, доросле і справжнє? Може, його слова про те, що він не боїться катастроф — це не просто красива фраза?
Але тут квіткова композиція зсувається, і я бачу співрозмовника Кирила. Точніше, співрозмовницю.
Поруч із ним, на сусідньому кріслі, сидить жінка. Ні, не жінка. Богиня. У неї ідеальне, блискуче темне волосся, укладене в бездоганну зачіску. На ній розкішна шовкова сукня смарагдового кольору, яка виглядає так, ніби коштує як три мої квартири. Вона витончено тримає ніжку кришталевого келиха тонкими пальцями з ідеальним манікюром. Жінка нахиляється до Кирила, щось тихо йому каже, і він сміється — тим самим глибоким, грудним сміхом, від якого в мене нещодавно тремтіли коліна за навісом на базі відпочинку.
Моя усмішка миттєво сповзає з обличчя, наче її стерли губкою. Я завмираю, прикипівши поглядом до цієї картини.
Жінка кладе свою ідеальну руку з тонким золотим браслетом йому на передпліччя. Кирило не відсторонюється. Навпаки, він накриває її долоню своєю великою рукою і злегка погладжує великим пальцем. Це жест, у якому стільки інтимності, звички й спокійної ніжності, що в мене всередині щось обривається і падає в порожнечу.
Але найгірше відбувається наступної секунди.
З боку ігрової зони, дзвінко тупаючи сандаликами, до їхнього столика підбігає маленька дівчинка років чотирьох. На ній пишна біла сукенка, схожа на хмарку. Вона підлітає до Кирила з радісним вереском і з розгону застрибує йому на коліна.
Він миттєво відставляє келих, підхоплює дитину на руки з такою легкістю, ніби робив це тисячі разів, і міцно цілює її в маківку. Жінка у смарагдовій сукні лагідно посміхається, дістає з маленької сумочки серветку і обережно витирає дівчинці куточок губ, після чого поправляє їй бантик у волоссі. Кирило щось питає у малої, вона весело киває, обіймає його за шию маленькими рученятами, а потім тягнеться до жінки і цілує її в щоку.
Сім'я. Ідеальна. Красива. Заможна сім'я.
Я стою під вербою, відчуваючи, як земля повільно, але невідворотно йде з-під ніг. Холодний піт проступає на спині, незважаючи на тридцятиградусну спеку. Дихати стає важко, ніби мені на груди поклали бетонну плиту.
Одружений. Він, чорт забирай, одружений! У нього є дружина. Прекрасна, витончена дружина, яка ніколи в житті не знесе намет із десертами. І в нього є донька. Чарівна дитина, яку він щойно цілував із такою безмежною любов'ю.
У моїй голові починає лунати гул. Усі його слова, всі його погляди, уся та розмова за берізкою тепер набувають абсолютно іншого, огидного змісту.
«Я не збираюся відмовлятися від кави з тобою…» «Поруч із тобою я вперше за довгий час відчуваю, що життя не нудне…»
Звісно, не нудне! Звісно! Йому, мабуть, просто набридла його ідеальна, вилизана картинка життя. Набридли ці правильні вечері з правильною дружиною. Захотілося гострих відчуттів? Захотілося погратися з наївною, незграбною дурепою-блондинкою, яка смішно червоніє і тікає від нього в паніці? Я для нього була просто розвагою! Кумедним звірятком! Можливо, він шукав собі легку інтрижку на стороні, щоб розвіяти нудьгу своїх архітектурних буднів? А я, мов остання ідіотка, розвісила вуха і майже повірила, що в його очах була щирість.
Хвиля пекучого, токсичного сорому змінюється вибухом чистого гніву. Я стискаю пластикову пляшку в руці з такою силою, що вона голосно хрустить, вода вихлюпується мені на пальці, але мені байдуже.
Який же він... лицемір. Брехун. Типовий, самовпевнений самець, який вважає, що йому дозволено все. А як він гарно грав роль благородного рятівника! «Ти придумала собі нісенітницю», «Я можу ловити стаканчики на льоту». Тьху! А брехню свою ти теж на льоту ловиш, Кириле?! Як він узагалі смів до мене підходити, знаючи, що вдома на нього чекає оця жінка з дитиною?
Мої очі починають піч від непроханих сліз образи. Ні. Я не буду плакати. Тільки не через цього мерзотника. Він не вартий жодної моєї сльозинки, жодної зіпсованої сукні, і вже точно не вартий мого розбитого серця — яке, до речі, якогось дідька болить так сильно, ніби його справді розчавили каблуком.
Я різко натягую рожеву перуку глибше на лоба, так, щоб чубчик майже ліз в очі. Поправляю окуляри у формі зірочок на носі. Зараз я — Фея Карамелька. У мене немає ніяких проблем із брехливими архітекторами. У мене є лише діти, кульки і мильні бульбашки.
Я розвертаюся спиною до тераси, до цього столика, до його ідеальної родини. Усе. Сторінка перегорнута. Вирвана і спалена. Я на нього страшенно, до глибини душі ображена. Він нахабно збрехав мені самим своїм ставленням, своєю поведінкою вільного чоловіка.
Якщо я колись ще раз побачу його на своєму шляху... Якщо Толік або Ілона спробують нас звести... Якщо цей архітектор хоча б на метр наблизиться до мене — я не просто втечу. Я зроблю так, що моя незграбність здасться йому ядерним вибухом. Я перекину на нього не десертний стіл, а цілу шафу!
Роблю глибокий вдих, ковтаю гіркий клубок у горлі й рішучим кроком прямую назад до дітей.
— Агов, малята! — кричу я неприродно бадьорим голосом, спеціально не дивлячись у бік тераси. — Хто хоче розбити піньяту?! Фея Карамелька зараз роздасть усім чарівні палиці!
    Я б'ю по різнокольоровій паперовій фігурі з такою силою, ніби уявляю на її місці одного конкретного, занадто впевненого в собі чоловіка. Цукерки дощем сиплються на траву. Діти верещать від захвату. А я твердо вирішую для себе одну річ: віднині Кирила в моєму житті не існує. Моя місія з його порятунку від самої себе завершена. Тепер настав час рятувати себе від нього. Остаточно й назавжди.