5.

Після того ранку біля аптеки моя душа перебуває в стані повного хаосу вже два дні.
З одного боку, спогад про Кирила в жовтому будівельному шоломі, який з абсолютно серйозним виразом обличчя протягує мені чашку з гарячим лате, викликає в животі цілу зграю неконтрольованих метеликів. Це виглядало смішно, чарівно й походило на початок дуже якісного романтичного фільму, де наприкінці всі щасливі й танцюють під титри.
Але з іншого боку... я дивлюся на речі тверезо.
Я сиджу на своєму кухонному диванчику, обіймаючи чашку з чаєм, і вкотре підраховую масштаб потенційного лиха. Кирило — дорослий, розумний, стабільний чоловік. У нього гарне авто, чисті сорочки, відсутність гіпсу на кінцівках і чудова бабуся з Молдованки, що полюбляє експерименти з рибою та кефіром. А хто така я?
Я — стихійне лихо. Професійна ходяча катастрофа.
Усе моє життя — це суцільний ланцюжок безглуздих травм, поламаних речей і зіпсованих побачень. Мій перший хлопець у школі отримав струс мозку, бо я перечепилася об його рюкзак і скинула на нього металеву вивіску «Стоматологія». Другий — вивихнув гомілкостоп, намагаючись зловити мене, коли я граціозно летіла зі сходів у кінотеатрі. Третій просто зник безвісти після того, як я випадково залила його новенький ноутбук гарячим глінтвейном.
І що, я дозволю собі втягнути в цей коловорот безнадії Кирила?
«Ні, Майє, — кажу я собі, зріло й відповідально звівши брови. — Ти мусиш переступити через власні банальні бажання. Заради його ж безпеки ти повинна зникнути з його життя. Він надто хороший, щоб опинитися в травматологічному відділенні через твою незграбність».
План у моїй голові дозріває миттєво: коли він зателефонує, я ввічливо, але холодно поясню, що не готова до стосунків, що в мене зараз складний період, а краще — що я терміново виїжджаю на наукові розкопки в пустелю Ґобі.
Але для цього мені потрібен телефон.
Я підводжуся з дивана й прямую до ванної кімнати. Мій смартфон — той самий новенький, куплений у кредит — лежить на поличці біля дзеркала. Я саме збираюся вмитися після сонливого дня.
Я вмикаю кран. Вода з гучним сичанням ударяє в раковину. Я простягаю руку за рідким милом, але моя ліва долоня, якою керує якась небачена темна магія незграбності, робить різкий, несподіваний помах. Лікоть чіпляє важкий флакон із кондиціонером для волосся. Флакон падає на поличку, поличка підстрибує, як на батуті, і мій телефон...
О, Всесвіт любить ефектні паузи.
Телефон повільно зсувається з краю, описує в повітрі плавну дугу, з гучним сплеском пірнає прямо в раковину, наповнену водою (бо зливний отвір забився ще зранку!), і гасне.
— НІ-І-І! — кричу я, занурюючи руки у воду.
Я вихоплюю гаджет. З динаміків цівкою тече вода. Екран блимає останнім, жалібним зеленим спалахом і перетворюється на чорну, мертву цеглину. Я гарячково тисну на кнопку живлення, трушу його, біжу на кухню й судомно топлю його в пакеті з рисом, але все даремно. Смерть настає миттєво. Я повільно опускаюся на підлогу біля кухонних меблів і закриваю обличчя долонями.
Усе, зв'язок втрачено.
У мене немає його номера — папірець із його контактами залишився в нього! А в нього є лише мій номер, але мій дохлий смартфон зараз лежить у рисі й не подає жодних ознак життя. Він телефонуватиме, чутиме «абонент поза зоною» й подумає, що я просто проігнорувала його або дала неправильний номер.
З одного боку, мені хочеться плакати від жалю, бо думати про те, що він вважатиме мене невихованою брехухою, боляче. Але з іншого...
Я дивлюся на пакет із рисом і гірко усміхаюся.
«Це знак, Майє, — шепочу я. — Сам Всесвіт вирішив втрутитися й зупинити це божевілля. Ти фатальна невдаха. Це підтверджено на всі сто й закріплено утопленим телефоном».
Це вирок. Я мушу його уникати. Остаточно й безповоротно.
Наступного дня в мене знову вечірня зміна в аптеці. Я ходжу між стелажами, мов привид, і безперервно нервую. Моя колега, Оля, здивовано поглядає на те, як я вже вп'яте за годину переставляю місцями упаковки папаверину.
— Майє, ти сьогодні якась нервова, — зауважує вона, складаючи чеки. — Щось сталося?
— Олю, — я підходжу до неї з дуже суворим виразом обличчя. — Якщо сюди зайде високий, чорнявий чоловік із дуже впевненим поглядом... можливо, в сорочці чи навіть із будівельним шоломом у руках... ти скажеш йому, що я звільнилася. Або що я виїхала з країни.
Оля кліпає очима.
— Ти що, влізла в мікрозайм?
— Гірше, — похмуро зітхаю я. — Я влізла в романтику, до якої не пристосована.
І саме в цю мить над вхідними дверима аптеки лунає фатальний дзвіночок: дінь-дон!
Автоматичні скляні двері розсуваються. У приміщення входить чоловік.
Я завмираю. Серце робить панічний переворот і падає кудись у район п'ят.
Це він. Кирило. На ньому темний піджак, волосся трохи скуйовджене вітром, а в руках він тримає свій мобільний телефон. Він виглядає стривоженим і водночас неймовірно рішучим. Його погляд миттєво сканує торговий зал. Паніка накриває мене з головою. Мій мозок вимикається, залишаючи лише один-єдиний інстинкт: ХОВАЙСЯ!
Замість того, щоб спокійно вийти й сказати все як є, я присідаю на карачки й буквально пірнаю під високу дерев'яну стійку касової зони.
— Майє, ти що робиш?! — пошепки витріщається на мене Оля, коли я пробираюся між коробками з підгузками та мінеральною водою.
— Тссс! Мене тут немає! Я в підсобці! Я на Гімалаях! — шиплю я, притискаючись спиною до коробки з дитячим харчуванням і затамувавши подих.
Через декілька секунд біля каси лунають його кроки. Ті самі впевнені, важкі кроки.
— Доброго вечора, — лунає оксамитовий голос Кирила просто над моєю головою. Від цього звуку по моїй спині пробігають морозні мурашки. — Вибачте, а Майя сьогодні працює?
Я заплющую очі й благаю всі відомі фармацевтичні божества, щоб Оля не видала мене.
— Е-е-е... доброго вечора, — белькоче Оля, явно не чекаючи такої вистави. — Вона... знаєте, Майя...
— Я намагався до неї дозвонитися увесь день і сьогодні зранку, але телефон вимкнений, — продовжує Кирило, і в його голосі чути щире хвилювання. — У неї все в порядку? Вона не захворіла?
Сидячи в пилу під стійкою, я відчуваю, як у грудях щось солодко й боляче стискається. Він хвилювався. Він шукав мене. Він прийшов сюди дізнатися, чи я в безпеці.
«Боже, Кирюшо, — подумки плачу я, бідолашна. — Це тобі треба бути в безпеці, а не мені!»
У цей момент мій лікоть знову підводить мене. Намагаючись вмоститися зручніше, я випадково чіпляю краєчок великої пластикової упаковки з ватними дисками. Вона починає повільно й невідворотно зсуватися зі стелажа прямо мені на голову.
Я роблю гарячковий ривок, ловлю упаковку підборіддям, ледь не впустивши при цьому коробку з лейкопластиром. Усе це супроводжується глухим шурхотом і моїм придушеним сопінням.
Нагорі настає пауза.
— Що це за шум? — запитує Кирило.
— Це... це миші! — випалює Оля перше, що спадає їй на думку. — Величезні аптечні миші. Жеруть вату.
— Миші? — в голосі Кирила з'являється виразна недовіра.
— Так! А щодо Маї... — Оля відкашлюється. — Вона... у неї термінова інвентаризація в підсобці! На три дні. І взагалі, вона казала, що найближчі пару тижнів буде дуже зайнята. Вона попросила переказати, що в неї немає часу на каву.
Настає важка, тиснуча тиша. Я сиджу під стійкою, боячись навіть дихати, і відчуваю себе найдурнішою дівчиною в усій Одесі.
Я чую, як Кирило важко зітхає.
— Розумію, — спокійно каже він. — Ну що ж... Передайте вашій «дуже зайнятій» Маї, що ховатися за коробками з підгузками — це не найкращий спосіб партизанського опору. І її кросівки чудово видно з-під касової стійки.
Мій мозок вибухає. Я опускаю погляд донизу й із жахом бачу, що мої яскраво-рожеві кросівки справді стирчать із-під низу стійки прямо перед його ногами!
Одеса, провали мене крізь землю! Прошу тебе!
— Передайте їй також, — продовжує Кирило, і в його голосі виразно чути глузливі нотки, — що якщо вона думає, ніби зламаний телефон і купа коробок врятують її від нашого побачення, то вона дуже сильно недооцінює моє терпіння. Я все одно дізнаюся, в чому справа.
Він робить паузу, а потім додає м'якше:
— На все добре, Олю. Бережіть вату...
Його кроки віддаляються. Двері знову дзвенять і зачиняються.
Я ще хвилину сиджу на підлозі, уткнувшись лобом у коробку з ватою. Потім повільно, мов побитий собака, вилізаю з-під каси й стаю на ноги.
Оля дивиться на мене як на божевільну, спираючись на стійку.
— Майє, ти абсолютно дурна, — констатує вона. — Він же просто казка! Він зрозумів, що ти там сидиш, і навіть не висміяв тебе! Він турбується! Чому ти від нього ховаєшся?!
Я поправляю свій білий халат, струшую пил із колін і дивлюся на зачинені скляні двері, за якими зник Кирило.
— Воно тому й казка, Олю, — тихо й сумно відповідаю я. — Бо казки закінчуються добре. А зі мною будь-яка казка перетворюється на катастрофу. Я повинна триматися від нього якнайдалі. Для його ж блага.
Я знову беруся за упаковку папаверину, але мої руки тремтять. Я розумію, що я приречена. Я — ходяче нещастя, яке вирішило зіграти в хованки з чоловіком, який, здається, зовсім не збирається здаватися. І найжахливіше в цьому всьому те, що з кожною хвилиною моєї «рятувальної операції» він подобається мені все більше й більше.
​Дорогі читачі додавайте книгу до бібліотеки, щоб не втратити оновлення. ❣️❣️❣️