4.

    Сорочку доводиться викинути. Я чесно намагаюся її врятувати, але від тканини так тхне дешевим ігристим, що мій кіт понюхав її, чхнув і з виразом глибокої зневаги пішов спати на балкон. Але проблема навіть не в сорочці. Проблема в тому, що я четвертий день поспіль не можу викинути з голови дівчину, яка її знищила. Майя. Вона ввірвалася в мій вечір, як раптовий шторм на Одеському узбережжі. Вона майже вибила мені плече, втопила мене в шампанському, ледь не зламала собі ногу об мою гідність і при цьому дивилася на мене з таким виразом, ніби це я особисто підставив їй стілець. Вона — ходяча катастрофа. Але, чорт забирай, неймовірно чарівна катастрофа. Зараз я сиджу за ноутбуком у своїй квартирі, дивлюся на нічну Одесу за вікном і розумію, що остаточно втрачаю глузд. Бо замість того, щоб перевіряти робочі звіти, я займаюся цифровим сталкінгом.

У мене є аж дві зачіпки: її звати Майя, і вона працює в аптеці. Здавалося б, у XXI столітті це справа п’яти хвилин. Я відкриваю Google і рішуче вводжу: «Майя Одеса аптека». Перше посилання пропонує мені статтю про календар стародавньої цивілізації майя та їхні секретні зілля. Друге — сайт ветеринарної клініки, де на аватарці висить фото дуже сумного мопса. Третє — профіль у фейсбуці якоїсь пані Майї, яка продає саморобні настоянки від мух і прокльонів. 

— Чудово, — бурчу я собі під ніс. — Дуже інформативно. Переходжу в інстаграм. Вводжу в пошук: «Майя Одеса». 

Система миттєво видає мені дві тисячі дівчат. Півтори тисячі з них — моделі з Аркадії, які позують на тлі басейнів, ще п’ятсот — майстрині з нарощування вій. Я починаю гортати підписки друзів. Васса, її подруга з бару, відкрила свій профіль тільки для друзів. Пошук за геотегом бару на Катерининській теж не дає результатів: за ту п’ятницю там висить лише фото чийогось недоїденого стейка та відео, де якийсь хлопець співає в караоке без слів. Я, дорослий тридцятидворічний чоловік, керівник проєктів, людина з вищою освітою та логічним мисленням, півтори години гуглю дівчину за запитом «стильна брюнетка пролила шампанське». 

Пошуковик, здається, починає з мене глузувати й підкидає рекламу заспокійливого чаю та послуг психотерапевта. Я відкидаю телефон на диван і закриваю обличчя долонями. Це жалюгідно. 

Одеса — величезне місто. Шукати тут фармацевта без прізвища — це все одно що шукати свіжу рибу на Привозі за запахом. Вона всюди. Доля зведе нас, якщо захоче. А якщо ні — що ж, житиму далі з пам'яттю про мокру сорочку. І саме в цю хвилину доля вирішує, що в неї є для мене незакінчений анекдот. 

Різкий дзвінок телефону розриває тишу. На екрані висвічується: «Бабуся». Клара Семенівна — це не просто моя бабуся. Це жінка-легенда з Молдаванки, яка тримає в страху весь свій двір, виховує сусідських котів і вважає, що найкращі ліки проти усіх хвороб — це міцний бульйон і трохи здорового глузду. — Кирюшо! — лунає в слухавці її страдницький, але як завжди драматичний голос. — Рятуй рідну кров, я помираю! Я миттєво підхоплююся з крісла. 

— Бабусю, що трапилося? Тиск? Серце? Я викликаю швидку! 

— Яку швидку, не сміши Одесу! — обурюється вона. — Швидка приїде, коли я вже буду дивитися на тебе з хмаринки. Мені потрібна термінова медична допомога з аптеки. 

— Що саме купити? Клара Семенівна робить театральну паузу, яку зазвичай роблять актори перед фінальним монологом. 

— Я сьогодні була на Привозі. Купила свіжої  рибки й наповнила її фаршем. До речі дуже смачно було. А потім сусідка занесла мені диню. А потім я вирішила, що диню треба запити свіжим кефіром, бо “не викидати ж продукт”. Я заплющую очі й поволі осідаю назад на стілець. 

— Бабусю... Ти з’їла рибу, диню і запила це кефіром? 

— Я не з’їла, я просто покуштувала! Але зараз у моєму шлунку відбувається засідання Генеральної Асамблеї ООН, і вони не можуть дійти згоди! Мені потрібна важка артилерія, Кирюшо. Щось таке, щоб прямо зупинити цей потік. Засіб від проносу. Найсильніший, який є в цьому місті. 

— Я зрозумів, — зітхаю я. — Зараз заїду в цілодобову. 

— Тільки бігом, Кирюшо! Бо я вже починаю дивитися на двері туалету з побожним страхом! 

   Через п’ятнадцять хвилин я вже паркую авто біля цілодобової аптеки в центрі. Заходжу всередину. Приміщення зустрічає мене стерильною тишею, пахощами ментолу, корвалолу та людського відчаю. За скляною вітриною спиною до мене стоїть дівчина в білому халаті. Вона переставляє якісь яскраві коробочки на верхній полиці. 

Волосся зібране в охайний хвіст, талія тонка, а постава... чекайте. Я відганяю дивну думку. Не може бути. 

— Добрий вечір, — кажу я максимально солідно й діловито, підходячи до каси. — Мені потрібна ваша допомога. Дівчина не обертається, продовжуючи розставляти вітаміни. 

— Добрий вечір. Слухаю вас. На що скаржитеся? — Розумієте... — я відкашлююся, намагаючись підібрати найбільш наукові терміни, щоб це не звучало надто дико. 

— Мені потрібен дуже потужний препарат. Важка артилерія для шлунково-кишкового тракту. Щось, що здатне зупинити будь-яку стихію й приборкати глобальну катастрофу. Засіб від проносу. Максимальної дії. 

Фармацевт нарешті ставить останню баночку, повільно повертається до мене... 

І моє серце робить подвійне сальто, вдаряється об ребра й падає кудись у район черевик. Це вона. Майя. У білому халаті, з бейджиком на грудях, вона виглядає неймовірно мило. Але зараз її великі карі очі дивляться на мене з сумішшю абсолютного шоку та зароджуваного гомеричного сміху.