3.

Я приходжу в бар разом із Вассою й одразу розумію, що це була погана ідея.
Не тому, що бар поганий.
Навпаки. Тут усе дуже красиво: приглушене світло, музика, м'які дивани, келихи блищать на стійці. Просто я в таких місцях зазвичай примудряюся або перекинути келих, або наступити комусь на ногу, або сказати щось не те в найбільш невдалий момент.
Сьогодні я вирішую бути обережною.
— Тільки не дивись так, — шепоче Васса, коли ми сідаємо за наш столик.
— Як?
— Наче тебе зараз ведуть на страту.
— Я не дивлюся так.
— Саме так ти й дивишся. Розслабся, вони нормальні хлопці.
«Нормальними хлопцями» виявляються Андрій і Віталій  — знайомі Васси, які приєднуються до нас за кілька хвилин. Вони гучні, веселі й одразу починають засипати нас якимись історіями з роботи. Я чесно намагаюся підтримувати бесіду, але мій погляд постійно блукає залом.
І зупиняється на сусідньому столику.
Там відпочиває зовсім інша компанія. Серед них виділяється один чоловік. Високий, упевнений у собі, добре вдягнений. З тих чоловіків, які навіть коли просто мовчки слухають друзів, виглядають так, ніби це вони володіють усім приміщенням. Він кілька разів ловить мій погляд, і куточок його губ ледь помітно піднімається в усмішці.
Я швидко відвертаюся до Андрія, який саме емоційно розмахує руками, розповідаючи про свій автомобіль.
Минає година.
Васса захоплено розмовляє з Віталієм, а Андрій намагається жартувати зі мною, і несподівано вечір справді стає непоганим. Я навіть сміюся з якогось його жарту так, що болить живіт.
Аж поки не починає свербіти в носі.
Спочатку трохи.
Потім сильніше.
Я намагаюся терпіти. Не виходить.
— Я зараз повернуся, — кажу хлопцеві.
— Куди?
— Ніс врятувати.
— Що?
— Неважливо.
Я встаю. І саме тут починається моя особиста катастрофа. Прохід між нашим і тим самим сусіднім столиком виявляється занадто вузьким. На столі з краю стоїть чийсь келих шампанського. Я обережно відсуваюся, щоб не зачепити його. Не зачіпаю. Пишаюся собою. Роблю два кроки. Повертаюся, бо забула телефон на дивані. Беру телефон.
Роблю ще один крок назад, щоб пропустити офіціанта. Ногою чіпляю ніжку чужого стільця.
— Ой!
Втрачаю рівновагу. Рука автоматично хапається за перше, що трапляється під неї.
Цим «першим» виявляється той самий чоловік із сусідньої компанії. Він саме підвівся, мабуть, збираючись піти зробити замовлення, або до вбиральні. Але проблема не в цьому.
Я мертвою хваткою чіпляюся за його плече.
А другою рукою в спробі втримати рівновагу таки змахую той нещасний келих. На жаль, схопити його в повітрі — не означає втримати. Келих перевертається.
Незнайомець встигає тільки подивитися на мене.
— Майя! — нажахано скрикує Васса за моєю спиною. Шампанське виливається йому просто на сорочку. Повністю. Від коміра до пояса. 
Люди за обома столиками на секунду завмирають. Я теж. Він дивиться вниз. Потім на мене. Я все ще тримаю його за плече.
— Я...
Він мовчить.
— Я можу пояснити.
— Мені дуже цікаво, — його голос абсолютно спокійний, з ледь помітною іронією.
Я відпускаю його плече, наче обпеклася.
— Я просто хотіла витерти ніс.
Він піднімає брову.
— І ви вирішили витерти його об мене?
— Ні!
За його столиком хтось починає відверто реготати. Андрій і Віталій сидять із відкритими ротами.
— Маю... — стогне подруга, закриваючи обличчя руками.
— Не треба! — я дивлюся на чоловіка.
На його мокру сорочку. На калюжу шампанського на підлозі. Потім знову на нього.
— Вибачте.
— Я приймаю вибачення, — спокійно відповідає він.
Я полегшено видихаю.
— Справді?
— Звичайно.
Він дивиться на свою сорочку.
— Але бажано разом із хімчисткою.
— Я оплачу.
— Добре.
— Серйозно?
— Ні.
Я кліпаю. Він усміхається, і я раптом розумію, наскільки в нього пронизливий погляд.
— Мене звати Кирило, до речі. І мені подобається, як швидко ви готові взяти на себе відповідальність за катастрофи, Майє.
Я звужую очі.
— Я взагалі дуже відповідальна.
Друг Кирила, не перестаючи сміятися, киває на його мокру сорочку.
— Безперечно.
— Замовкни, Тарасе, — кидає йому Кирило, знімаючи піджак і перекидаючи його через руку. — Знаєте, що найцікавіше?
— Що?
— Я сьогодні вперше надягнув цю сорочку.
Я прикриваю обличчя долонями.
— Господи.
— Не переживайте.
— Я не переживаю.
— Ви червона.
— Мені жарко.
— У вас кондиціонер прямо над головою.
— Кириле.
— Так?
— Якщо ви зараз продовжите, я вдруге випадково щось на вас проллю.
Він відверто сміється.
— Тоді, мабуть, мені краще відійти подалі.
— Було б непогано.
Він робить крок назад, даючи мені дорогу.
Я полегшено видихаю, розвертаюся до свого столика... А потім наступаю на подол своєї сукні.
— Ой!
Кирило миттєво робить крок уперед і хапає мене за талію. Я завмираю. Він теж.
Наші обличчя опиняються зовсім близько. Я відчуваю запах його парфумів, змішаний із шампанським.
— Ну, — тихо каже він, дивлячись мені просто в очі, — тепер я хоча б розумію, чому ваш вечір почався так незвично...
— Я навіть не пила!
— Це робить ситуацію ще небезпечнішою.
Я дивлюся на нього й ледве стримую нервовий сміх.
— Відпустіть мене.
— Якщо відпущу, ви знову впадете на когось із моїх друзів.
— Не впаду.
— Впадете.
— Не впаду.
Він нарешті повільно відпускає мене.
Я стою рівно. Три секунди. Потім знову чіпляюся сумочкою за спинку стільця Андрія.
Кирило уважно дивиться на мене. Я на нього.
— Ні слова. Все під контролем!
— Я мовчу.
Його друг Тарас здається піднімає свій келих за сусіднім столиком.
— За Майю!
Васса нервово сміється.
— За що?
— За те, що вона за п'ять хвилин уже двічі мало не вбила нашого Кирила. А ми намагалися зробити це роками.
Кирило бере зі свого столу серветку й витирає краплі шампанського з підборіддя.
— Мене це навіть починає веселити.
Я дивлюся на нього, відчуваючи, як палають щоки.
— Це ненормально.
— Можливо.
Він знову усміхається тією самою впевненою усмішкою.
— Але спостерігати за вами збоку було точно не так цікаво, як зіткнутися особисто.
— Ну ви  хоча б не станете призером конкурсу "незграба року", — кажу з іронією.
— Зате я познайомився з його конкурсанткою, — жартує Кирило.
— Ще раз перепрошую. Мені треба йти припудрити ніс...
— Добре. Будьте обережні, бо конкурс ще не почався, — промовляє Кирило й широко посміхається. Я посміхаюся йому у відповідь. І йду коридором до вбиральні. Сподіваюся поки я повернуся Кирило встигне піти. Бо сьогодні з мене досить.
​