2.

— Дівчино, мені ті самі таблетки, що минулого разу. Від тиску. Маленька біла коробочка.
Я киваю.
— Звичайно. Зараз.
   У мене сьогодні чудовий день. О дев'ятій ранку я проливаю каву на білий халат. О десятій зачіпаю ліктем стелаж і ледь не скидаю на підлогу тридцять упаковок вітамінів. А об одинадцятій моя ручка вирішує перестати писати саме тоді, коли я оформлюю рецепт.
Тож коли літня жінка простягає мені стару упаковку, я навіть не насторожуюся.
На коробці написано: «Тензіл».
Я знаю цей препарат. Майже автоматично тягнуся до сусідньої полиці.
І бачу майже таку саму коробочку. «Тензил».
Одна буква. Одна клята буква. Я беру не ту коробку.
— Ось, — усміхаюся. — По одній таблетці, як завжди.
Жінка задоволено киває.
— Дякую, донечко. А то цей мій тиск мене вже замучив.
— Розумію.
Вона йде. Двері зачиняються з тихим скрипом. Я повертаюся до комп'ютера.
І саме в цей момент за моєю спиною лунає голос:
— Майя.
Я завмираю. У нашої завідувачки є особливий тон, яким вона вимовляє моє ім'я. Зазвичай після нього життя перестає бути приємним.
Я повільно обертаюся. Схоже насувається справжній ураган.
— Так, Галино Сергіївно?
Вона тримає в руці коробку.
— Що це? 
Я дивлюся. «Тензил».
— Таблетки.
— Я бачу, що таблетки.
Вона кладе коробку на стіл.
— Для чого вони?
Я відкриваю рот.
Закриваю.
Знову дивлюся на коробку.
— Для... тиску?
Галина Сергіївна дивиться на мене так, ніби подумки вже пише заяву на моє звільнення.
— Майє.
— Так?
— Це контрацептиви.
Я мовчу.
— Контрацептиви, — повторює вона.
— Я зрозуміла.
— А ви щойно продали їх літній жінці, яка просила препарат від гіпертонії. Її схопить інфаркт,  коли вона побачить, що їй продали....
Мені хочеться провалитися крізь підлогу.
— Там одна буква...
— Так, Майє. Саме тому фармацевти дивляться на упаковку двічі. Уважно. А не літають в небесах.
Я опускаю очі.
— Я поверну її.
— Звичайно, повернете.
— І поясню.
— Дуже добре.
— І вибачуся.
— Прекрасно.
Галина Сергіївна схрещує руки на грудях.
— А потім будете уважніше дивитися, що продаєте людям.
— Буду.
Вона вже йде, але раптом зупиняється.
— І, Майє?
— Так?
— Якщо ця жінка через дев'ять місяців прийде до нас із новонародженою дитиною, я особисто поясню вам, як працює звільнення за власним бажанням.
Я дивлюся їй услід.
— Дуже смішно.
— Я не жартую.
Я сідаю на стілець і закриваю обличчя руками.От просто чудово.
Майя. Фармацевт. Людина, яка одного разу примудрилася переплутати таблетки від тиску з протизаплідними. Що буде наступного разу? Продам віагру замість "Мезиму"?

Я дивлюся на двері аптеки. Бабуся вже повертається назад. І тримає коробочку. Кмітлива все таки...
— Дівчино!
Я підводжуся.
— Так?
Вона усміхається.
— А ці таблетки точно від тиску?
Я повільно дивлюся на Галину Сергіївну.
Та дивиться на мене. Я важко зітхаю.
— Ні, — кажу. — І, будь ласка, не пийте їх.
— А я вже одну випила. Галина Сергіївна заплющує очі. Я теж.
Мені здається, сьогодні краще було взагалі не відкривати аптеку.
Зрештою все закінчується не так страшно, як я встигла собі придумати. Жінці пояснюють ситуацію, радять, що робити далі, а я десять разів перепрошую. Вона йде і мій день продовжується. На щастя нічого особливого більше не відбувається. Все проходить нормально.
— Ей, Майє, — каже Галина Сергіївна коли вже збирається додому.
— Що?
— Дивись будь обережна. Я сподіваюся аптека проіснує до завтрішнього ранку?
— Дивлячись наскільки мені сьогодні пощастить, — відрізаю.
— Ну, ну...
Галина Сергіївна йде. Рівно о 23.00 зачиняю аптеку. Все перевіряю. Тричі. І йду додому. Дощ щойно закінчився, але біля дороги залишилася величезна калюжа. Точніше, не калюжа. Болото. Багато болота.
По дорозі включаю улюблену пісню в навушниках й насолоджуюся. Йду легко... Природно...Поки якийсь козел на чорному BMW не обливає мене водою з калюжі. Наступної секунди на мене обрушується цілий фонтан брудної води.Прямо з голови до ніг.
Я завмираю.
Вода стікає з волосся на обличчя. З рукавів куртки. По щоках. По носі. Навіть у кишеню потрапило. Я повільно витираю очі. Машина вже зникає за поворотом. Я дивлюся їй услід.
— Серйозно?
Відповіді немає. Але я її й так знаю. Я невдаха. 
Двадцятип'ятирічна самотня невдаха з двома кицьками. А, ні,  ще й з канарейкою...
Вдома знімаю верхню одежу. Перевдягаюся й одразу падаю в ліжко. Засинаю зі сльозами на очах під попкорн й "Титанік" який переглядаю кожного разу коли відчуваю себе порожнім місцем. Зранку прокидаюся не від звуку будильника, а від того як моя кицька Нола лиже мені вухо. Снідаю. Потім годую своїх домашніх улюбленців. Добре, що у мене сьогодні вихідний. Я можу просто відпочити. Але радість триває недовго. Мені телефонує подруга Васса. Вона схвильована.
— Майко, виручай. Сьогодні  я йду на побачення наосліп. І я так хвилююся. Він сказав, що прийде з другом, тому я також обіцяла когось привести. Підеш зі мною? Благаю. 
— Ні, ти ж знаєш як я  поводжуся незграбно на побаченнях. Особливо коли хвилююся. Я буду, як слон в посудному магазині...
— Я тебе підстрахую. Ну мені дуже треба...
— Добре, якщо треба, то давай. 
Ну не можу я нікому відмовити. Це в мене з дитинства. Сказати "ні" для мене наче образити міністра. Завжди була такою. Скільки себе пам'ятаю. Безвідмовною.
— Супер. Я прийду до тебе о сьомій. Будь готова. Й одягни щось доречне, — каже Васса й швидко кидає слухавку.
   Отже сьогодні в мене побачення. Наосліп. Цікаво цей новий хлопець виживе після зустрічі зі мною?

Любі читачі ваша вподобайка дуже підтримує творити далі. А прочитання роблять книгу краще. Буду вдячна за підтримку.❣️
​