1.

Кирило.
— Ти прийшов, — вигукує Елла моя колишня й кидається мені на шию.
— Як я міг пропустити таку подію?
Вона обіймає мене й шепоче:
— Дякую тобі.
Я відсторонююся.
— За що?
— За те, що все закінчив.
Здивовано витріщаюся на неї.
— Будь ласка?
Вона сміється й біжить до нареченого.
От трясця. Чого це вона так радіє. Пам'ятається вона казала, що відріже мені одне місце через те що я її кидаю. Потім вона реально бігала за мною гола по кімнаті з ножем в руках. Я навіть поліцію думав викликати. А зараз вона щаслива. От зараза.
Я залишаюся біля бару з келихом шампанського.
— Третя, — промовляє поруч мій друг Тарас.
— Що третя?
— Третя твоя колишня, яка виходить заміж після тебе.
Повільно повертаю голову.
— Не вигадуй.
— Перша — через два місяці після вашого розриву. Друга — через п'ять тижнів. Тепер ця.
— Збіг.
— Звичайно.
Друг замовкає, а потім додає:
— Може, ти не бабій?
— А хто?
— Талісман.
Уважно дивлюся на нареченого своєї колишньої.
— Господи.
— Що?
— Якщо це правда, я щойно усвідомив, що роблю жінок щасливими.
— Нарешті.
— Після того, як кидаю їх.
— Ну, кожен має свій талант.
— Взагалі то я пожартував. Це повний ідіотизм. 
— Чому бро? Погодься вони всі занадто щасливі без тебе. Пам'ятаєш Катю? Руденьку таку?
— Не дуже...
— У неї ще батько був тренером дитячої футбольної команди, — нагадує Тарас.
— Це та що котів любила? 
— Так. 
— А, згадав. Її сіамський кіт завжди гадив мені в туфлі. А коли я її покинув цей поганець кинувся на мене. Вона точно була відьмою.
Тарас здивовано зиркає на мене, але потім продовжує:
— Знаєш, що ця відьма народила минулої суботи. Й тепер абсолютно щаслива.
— А ти звідки знаєш? — сердито питаю.
— Мені моя Ірка розповіла. Вони з Катею друзі в Інсті.
— Чудово. Й ти намагаєшся мене запевнити, що я такий собі Купідон?
— Ти розумієш, що нормальна людина після такого замислилася б над власним особистим життям?
— Я думаю про нього постійно.
— І?
Допиваю шампанське.
— Поки що не бачу проблеми.
— Тобі тридцять.
— Дякую, що нагадав.
— Не смішно. Просто подумай над цим. Ти єдиний холостяк в нашій компанії. Чи не варто зупинитися?
— Тарасе, це моє життя й тільки мені вирішувати коли ставити крапку. Тому друже як тільки надумаюся подам знак, — підморгую другу і йду до свого столика.
Мені здається, що цей вечір уже не здатен мене здивувати.
Даремно.
Весілля в розпалі. Люди п'ють, танцюють, фотографуються біля квіткової арки, а я сиджу за столиком і намагаюся непомітно допити третій келих шампанського. Але слова Тараса не виходять з голови
— Кириле!
Я підіймаю голову.
До зали заходить Марина. Моя колишня.
О ні. Ще одна. Правда я б навіть імені її не запам'ятав якби не одна історія пов'язана з нею. Сумна історія. Саме після цього ми розійшлися.
На ній темно-синя коротка  сукня, поруч із нею йде чоловік у костюмі, якого я бачу вперше.
Марина помічає мене й одразу усміхається.
— Я знала, що ти будеш тут.
— А я сподівався, що ні.
Вона сміється й підходить ближче.
— Познайомся. Це Антон. Мій наречений.
Антон простягає мені руку.
Я потискаю її.
— Кирило.
— Знаю.
Оце вже цікаво.
— Справді?
— Марина багато про тебе розповідала.
Я дивлюся на Марину. Вона злегка червоніє.
— Тільки хороше, — швидко каже вона.
— Це вже приємно.
Антон усміхається, але якось напружено.
Ми ще кілька секунд стоїмо мовчки.
Потім Марина, ніби нічого особливого не відбувається, каже:
— Пам'ятаєш, як ми познайомилися?
— Пам'ятаю.
— У тебе тоді ще була та квартира...На останньому поверсі. З видом на Дніпро...
Я ставлю келих на стіл.
— Марино, може, не треба.
— Чому?
— Просто не треба.
Вона здивовано дивиться на мене.
— Та що ти? Ми ж дорослі люди. А яким ти був романтичним...
Антон переводить погляд із неї на мене.
— Що за квартира?
Марина сміється.
— Та ми тоді...
Я заплющую очі.
Тільки не це. Тільки не зараз...
— ...провели тоді разом ніч, — договорює вона.
Музика ніби стає тихішою.
Антон дивиться на неї.
Потім на мене.
— Ніч?
Марина одразу розуміє, що сказала зайве.
— Антоне, це було давно.
— Наскільки давно?
— До тебе.
— Я питаю не про мене.
Він робить крок до мене. Його очі налиті гнівом. Я підводжуся.
— Друже, давай без дурниць. Це було до ваших стосунків.
— Ти спав із моєю нареченою?
Я морщуся.
— Якщо вже ставити питання так...
Удар я бачу.
Відчути не встигаю.
Наступної миті моя голова смикається вбік, а в залі хтось скрикує.
— Кирило!
Я притискаю долоню до щоки. Спльовую кров.
— Чудово, — бурмочу я. — Просто чудово.
Антон знову рушає до мене, але цього разу його хапають за плечі двоє чоловіків.
— Відпусти мене!
— Антоне, припини! — Марина хапає його за руку.
Я стою посеред весілля, тримаючись за щоку, і раптом думаю про одну дуже неприємну річ.
Можливо, мій дивний талант працює інакше.
Можливо, я не приношу жінкам удачу в коханні.
Можливо, я просто приношу удачу чоловікам, які приходять після мене.
Я дивлюся на Марину.
Вона вже щось пояснює Антону. Заспокоює  його. 
Потім переводжу погляд на молодят, які досі нічого не розуміють.
Тарас підходить до мене й тихо питає:
— Ти цілий?
— Фізично?
— Так.
— Начебто.
— А морально?
Я знову торкаюся щоки.
— Тарасе, я зараз на весіллі четвертої жінки, яка після мене знайшла кохання.
— П'ятої.
Я повільно повертаю голову.
— Не нагадуй.
Він дивиться на Антона, якого досі тримають друзі.
— Ну зате цього разу ти отримав щось нове.
— Що саме?
— Безкоштовний  масаж. Зате тепер ти схожий на справжнього чоловіка.
Я дивлюся на нього.
— Ще слово — і перевіримо, наскільки добре ти бігаєш.
Він сміється. А я знову сідаю за стіл. Весілля триває. І, судячи з усього, вечір тільки починається.