Розділ 7

Усі дні були надзвичайно схожими один на одного. Одна й та сама робота, один й той самий морський пейзаж, одна й та сама їжа, один й той самий попутчик…

Варто визнати, що на попутчика не було жодних нарікань. Деян виявився справжнім джентльменом, який вів себе зі мною дуже пристойно, але при тому був прекрасним співбесідником, так що під час спілкування з ним просто неможливо було занудьгувати. Я відчувала до нього щиру симпатію, а інколи, зізнаюсь, мої думки заходили дещо далі, але я майже одразу відганяла їх, нагадуючи собі про те, що мені в жодному разі не можна закохуватися, адже наслідки цього будуть просто катастрофічними.

Але в один день сталося дещо абсолютно несподіване і кардинально змінило звичний стан речей. Спершу все було так, як зазвичай, але після обіду Деян без жодних пояснень зачинився в своїй каюті. Його поведінка була дуже загадковою, тож, звісно, мені не давало спокою бажання дізнатися, що ж таке він там робить.

Усе стало ясно вже зовсім скоро. Буквально через годину Деян відчинив двері до своєї каюти та запросив мене увійти досередини. Опинившись там і побачивши, чим увесь цей час займався хлопець, я була неймовірно вражена. На невеличкому столі стояла тарілка з трохи підсохлим, але все-таки апетитним на вигляд пирогом і велика пляшка березового соку.

— Це найкраще, що я зміг знайти серед запасів харчів, — промовив Деян, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.

А що я? Я зовсім не розуміла, що відбувається.

— На честь чого такий бенкет? — запитала я, не відводячи здивованого погляду від того, що знаходилося на столі.

— Просто подумав, що ми двоє заслужили на приємний, особливий вечір…

І тут я збагнула, у чому справа. Густо почервонівши, я вибігла з каюти. Почався дощ, але я не поспішала повертатися до своєї каюти та залишалася на палубі. Холодний вітер куйовдив моє світле волосся, та мені було байдуже. Заплющивши очі, я намагалася заспокоїтися та привести думки до ладу, але це виявилося не так уже й легко.

— Що не так, Зоре? Я зробив щось не те? — стурбовано запитав Деян, який вийшов на палубу слідом за мною.

Від цих слів мені стало так паскудно. Таких чудових хлопців, як Деян, існувало дуже мало, а ймовірність сподобатися одному з них була дуже низькою, але це все-таки сталося. І от тепер я мусила відмовитися від щастя бути його коханою і самій кохати його. Мусила, бо моє кохання було буквально смертельним для нього. Як же це несправедливо!

— Проблема не в тобі, а в мені, — з гіркотою в голосі промовила я, а тоді розревілася, піддавшись жалю до самої себе.

Я мала бути сильною. Заради свого майбутнього, заради майбутнього Марка. Але при тому я відчувала себе такою слабкою, що мимоволі зароджувалися сумніви, чи справді я здатна впоратися з усіма труднощами на шляху до того, щоб позбутися прокляття…

— Що ти маєш на увазі?

Я не бачила сенсу приховувати правду, тож прямо розповіла про прокляття свого роду. Чесно, я очікувала, що після такого Деян почне ставитися до мене, як до прокаженої, і боятиметься навіть знаходитися поруч, тож його реакція виявилась для мене величезною несподіванкою.

— Ну то й що?

Я не могла повірити своїм вухам. Невже він справді задав це питання?

— Хіба ти не розумієш? Мої почуття можуть убити тебе в прямому сенсі цього слова.

Деян похитав головою, так наче я була дурненькою дитиною, що не розуміла чогось елементарного.

— Але ж уже зовсім скоро ти позбудешся цього прокляття, тому боятися нічого. Хіба ж не заради цього ти відправилась у цю подорож?

— А якщо нам не вдасться впоратися з тим, що нас чекає на незвіданих землях?

— Не знаю, як щодо тебе, але мене зможе зупинити лише смерть.

Я серйозно замислилась над словами Деяна. А він же ж справді мав рацію.

Більше нічого не спиняло мене, тож я припинила боротися з власними почуттями та поцілувала Деяна, уперше за довгий час по-справжньому насолоджуючись моментом.