Розділ 5

На щастя, йти довелося недалеко, що радувало мене, оскільки пронизливий холодний вітер, який дув з моря, безперечно, не сприяв бажанню гуляти набережною.

Минуло близько десяти хвилин, коли ми зупинилися на старенькій хирлявій пристані, що розтинала морські хвилі, наче гостре та невблаганне лезо ножа. Тут чекав на свою мандрівку лише один корабель. Зізнаюсь, я очікувала побачити зовсім маленьке порепане судно, тож те, що постало перед моїми очима викликало подив. Цей корабель виявився досить пристойного розміру. Такий ідеально пасував би якомусь вельможі.

— Деяне! — гукнув чоловік, ім’я якого, до речі, я все ще не знала.

На палубу вийшов молодий юнак з рудими кучерями волосся, з якими так весело бавився вітер.

— Не очікував побачити тебе, Реме, — не вельми доброзичливо відгукнувся Деян.

А тоді його погляд перемістився на мене. Обличчя хлопця стало м’якшим, даючи мені змогу звернути увагу на його привабливу зовнішність.

— Хто це з тобою? — запитав він, не відводячи від мене пильних очей кольору свіжоскошеної трави.

— Дівчина, що дуже хоче потрапити до незвіданих земель. Я подумав, що кращого попутчика за тебе їй годі знайти.

Деян прищурив очі, переводячи якийсь дивний погляд то на Рема, то на мене.

— Таким пані, як ця, не місце на незвіданих землях, — нарешті подав голос він.

Його слова мали б викликати в мене обурення, але замість цього я відчула страх. Цей хлопець здавався справді адекватним, так що дуже не хотілося втрачати можливість поплисти до незвіданих земель саме з ним.

— Візьми мене з собою, — випалила я, а тоді поспішила додати: — Якщо за декілька днів я не доведу тобі, що здатна впоратися з усіма негараздами, то ти зможеш залишити мене в будь-якому найближчому порту.

Деян надовго задумався. Увесь цей час я стояла, затамувавши подих, і всім серцем сподівалась, що він врешті-решт погодиться.

— Гаразд, давай глянемо, що з цього вийде.

***

На кораблі було лише дві каюти, одну з яких Деян люб’язно виділив мені. Вручивши мені свічку з кресалом і сказавши, що вечерятимемо через годину, він залишив мене одну.

Мені довелося добряче поморочитися, перш ніж свічку таки вдалося запалити. Крихітний вогник не освітлював усю каюту, але це було краще, ніж опинитися у повній темряві.

Оглянувши місце, де мені доведеться жити протягом певного часу, я одразу ж відчула тугу за рідною домівкою. Я б готова була віддати все, щоб усе знову було, як колись, але, на жаль, чудес не існувало в цьому світі.

Я не могла змінити минуле, але повинна була думати про майбутнє.

Я взялась наводити лад у каюті, а коли врешті-решт завершила цю нелегку справу, уже настав час вечеряти.

Піднявшись на палубу, я помітила, що ми вже почали нашу подорож морем.

Сонце вже майже зайшло, але воно ще не повністю сховалося за лінією горизонту, так що я все ще мала змогу насолодитися цією прекрасною картиною. Ніколи в житті не бачила такої краси!

— А ось і трапеза, — почувся поруч зі мною голос Деяна.

Хлопець тримав у руках дві глиняні миски. Побачивши в посудині рибу з якоюсь ріденькою сірою кашою, я скривилася, не стримавши своїх емоцій. Звісно ж, Деян це помітив.

— Не до такої ти їжі звикла, еге ж? Май на увазі, що нічого іншого в цій морській подорожі можеш не чекати, тож ліпше облиш цю затію, поки не стало надто пізно.

Чесно, таке наполегливе бажання Деяна позбутися мене вже сильно втомило мене, тож я заявила прямо:

— Жодна незручність цієї мандрівки не зможе переконати мене відмовитися від неї. Я мушу потрапити до незвіданих земель, щоб порятувати себе та свого немовля-брата, у якого ще все життя попереду, від прокляття. Тож навіть не сподівайся так просто позбутися мене.

Обличчя Деяна одразу ж змінилося. Тепер на ньому не було навіть натяку на насмішку.

— Вибач. Я просто подумав, що ти просто знудилася і вирішила таким чином розважитися.

— Якби я просто знудилась, то ніколи б не обрала місцем своєї подорожі незвідані землі. Хто взагалі в здоровому глузді піде на таке?

Хлопець пирхнув.

— Повір, на цьому світі живе чимало божевільних.

 Я важко зітхнула, а тоді запитала:

— То ти більше не намагатимешся позбутися мене?

Деян швидко похитав головою.

— Ні. Обіцяю.

Це заспокоїло мене. Я відчула, що цю подорож не можна буде назвати простою, але ж нас було двоє, тож ми мали впоратися з усіма випробуваннями, що на нас чекатимуть.