Розділ 3. Деміан

Ми приїхали в офіс, і там я одразу сів у своє крісло. Окрім того, що я був Альфою, у мене була своя фірма з виготовлення меблів для будинків. Той факт, що я був Альфою, не змінював абсолютно нічого. Як і звичайним примітивним, мені доводилося працювати для отримання грошей.

Хоча… який сенс, якщо я вже через місяць відкину свої лапи?

Раптовий біль у спині змусив мене ахнути й міцніше стиснути зуби.

— Сьогодні повня? — спитав я в Джека, який якраз зайшов до кабінету.

Друг глянув на свій годинник, наче там була написана відповідь на моє питання, і кивнув головою.

— Так. Я забув тобі сказати.

Я обурено глянув на нього. Ми з Джеком дружили з дитинства. Але інколи він мене настільки сильно бісив, що я готовий був його розірвати в прямому сенсі цього слова.

— Дякую!

Раптовий біль і печіння в спині змусили мене стиснути кулак однією рукою. Кляте прокляття!

— Нарада через пів години. Проведи її. Папери в мене на столі, — сказав я, піднімаючись попри біль і прямуючи з кабінету.

— Ах… я ще хотів тебе попередити, — гукнув мені Джек у спину, але було пізно, бо я вже зачинив двері й мчав на другий поверх.

Там я швидко зайшов у ванну кімнату, у душову кабінку й увімкнув холодну воду. Коли вона торкнулася моєї розпеченої спини, я ледь стримав рик. Окрім того, що завдяки прокляттю я скоро здохну, ще й кожної повні та напередодні в мене просто паршиве самопочуття. Це було наче нагадування, що час усе більше спливає, адже мій сороковий день народження припадав саме на повню. Ба більше — я народився в момент не тільки повні, а й сонячного затемнення.

Через це в мене було більше сили, ніж в інших Альф чи перевертнів. Але моє прокляття діяло відмінно, і з кожним роком мої сили просто слабшали. Я не знав, як саме це працює, але нікому про це не розповідав…

Хоча я розумів: смерть може бути різною. Або мою душу забере Гекат, або ж… я стану таким, як звичайні примітивні люди. Принаймні така думка була в мене, але я не міг її довести. І нікому про неї не розповідав.

Я довго простояв під холодним душем, намагаючись заспокоїти цей просто нестерпний біль. Окрім цього… я не міг перетворитися на вовка в повню. Ніколи. Я міг робити це в інші дні, але не цього дня точно. Що ж… прокляття, накладене на мене, виправдовувало себе. Воно справді було прокляттям.

Найбільше мене бісило те, що це було всього лише через батька…

Коли мені нарешті хоча б трохи полегшало, я швидко переодягнувся — тут, у ванні, була тумба з речами. Після цього я спустився на парковку, де сів у автівку й завів її. Я натиснув на газ, виїжджаючи з парковки. Втомлено важко видихнув і дістав телефон, набираючи номер Рози.

— Слухаю, — почув я майже одразу.

— Ти в себе?

— Так. Якісь проблеми?

— Підготуй для мене зілля. Я зараз заїду.

— Слухаю, мій Альфо.

Я відкинув телефон і втомлено потер обличчя. Існування починало дратувати мене…

Я був у відьми вже за п’ятнадцять хвилин.

— Ти швидко, — Роза мило посміхнулася мені, але я просто пройшов повз неї до темної квартири.

— Куди? — спитав я.

— Наче ти не знаєш.

Відьмочка закотила очі. Якби не моя приреченість до зіль, які вона варила, то я б точно ніколи не спілкувався з нею. Однак моє життя буквально зараз залежало від неї.

Я зайшов у квартиру, і дівчина вказала рукою на сходи вниз — вони вели до підвалу.

— Там ще хтось є? — спитав я.

— Ні. Тільки я і ти.

Дівчина мило посміхнулася, але я проігнорував це. З роками я починав розуміти батька і те, чому він зв’язався саме з відьмою. Вони милі, завжди посміхаються, спокійні й ніколи не скандалять. А коли вони це роблять… як відомо, усе закінчується погано. Розлютити відьму важко, але якщо ти це зробиш — вважай, тобі не жити.

— Я чекала на тебе ще вчора, — сказала дівчина, відкриваючи великі двері й заходячи всередину. Посеред доволі великого підвалу стояло ліжко. Мене завжди дивувало, чому воно двоспальне, однак я ніколи не запитував про це. Я знав, що відьми не люблять, коли ти сунеш носа в їхні приватні справи.

— Джек забув мені повідомити, що сьогодні повня.

Роза задоволено посміхнулася.

— Якщо ти сам цього не відчуваєш, це означає, що мої зілля чудово діють. Знімай сорочку і лягай у ліжко.

Дівчина відкинула ковдру, поки я розстібаю ґудзики сорочки.

— Якби вони не діяли, я б до тебе не приходив. А якби твоя мати не наклала це прокляття, то я б узагалі з тобою не зв’язувався, — буркнув я.

Роза зупинила свої рухи й повернулася до мене, надто дивно посміхнувшись.

— Якби чийсь батько не говорив моїй матері про кохання, а потім не зачав їй доньку і іншій жінці — сина, тоді б усе було добре.

Я зупинив свої рухи. Що?

— Твоя мати хіба не знала, з яким чоловіком зв’язується? — спитав я невдоволено.

— Деміане, заткни свого іклячого ротика. Або ж можеш більше не приходити.

Я і не приходив сюди з власної волі. Але я стримав цю фразу при собі, зняв сорочку, кинув її на край ліжка і ліг у м’яке ліжко.

Я не розумів, як це працює… У цій кімнаті все просто зникало. Я не відчував від цього ліжка запаху інших істот, хоча знав, що далеко не єдиний відвідувач Рози. Я не міг загострити тут свій слух, щоб чути, що відбувається навколо. І водночас не відчував твердості постелі під собою. Тут завжди все ніби зникало… ніби зникав я.

— Розслабся, ти напружений, — сказала Роза веселим тоном, а я підняв голову, дивлячись, як вона крутить якісь колби в руках.

— У мене на сьогодні ще повно роботи, — буркнув я.

— О, справді? Як чарівненько.

Відьми завжди були дивні. І єдина, з ким я спілкувався — і то суто по ділу — це була Роза. Вона єдина могла дати мені хоча б мінімальне полегшення якоюсь своєю рідиною, завдяки якій я міг хоча б трохи зменшити біль у цю ніч. У мене була підозра, що дівчина може й зняти прокляття, адже саме її мати наклала його. Їхні кровні вузли — вони, на мою думку, могли б дати їй такий привілей. Однак я тільки раз сказав про це, і вона чітко відповіла «ні».