Розділ 1. Естер

Естер вибігла з будинку, щойно на небі замайоріла перша зірка. Бігла так швидко, як тільки могла, не шкодуючи витрачених на це сил. Вона мусила встигнути до того моменту, як сонячний диск закотиться за небосхил. Інакше, нічого не мало сенсу. 

— Ти її знайшов? — вихором увірвавшись в оселю, захекано запитала вона. Пасмо волосся впало на її чоло та прилипло, а по тонкій оксамитовій щиї стікав піт. Ноги злегка гуділи від перенапруги та шалено калатало в грудині серце. Проте, Естер цікавило лише одне і не отримавши відповіді, вона запитала знову:

— Ти знайшов її? Скажи! 

Широкі плечі здійнялися вверх та відразу ж опустилися, а з грудини чоловіка вирвався сумний видих. Він неквапливо обернувся та глянув на Естер. В її очах відразу ж заблистіли сльози. Вона засмутилася. 

— Чергова поразка… — схвильовано промила вона, витираючи долонею вологу зі щік. Вона вже втомилася плакати, але в такі моменти, коли надія помирала в черговий раз, вона інакше не могла. 

— Це не кінець шляху, — стримуючи у власному голосі втому, відповів він, — Це лише ще один поворот. Я знайду її, обіцяю. 

Естер зітхнула та пошкандибала до найближчого крісла, аби присісти. Вона так втомилася, що здалось достатньо одного зайвого руху і вона полетить долілиць та розлетиться на мільярд крихітних уламків. Тоді точно буде кінець! 

— А якщо не знайдеш? 

Сьогоднішні новини, невтішні, не додавали їй запалу, навпаки, вбивали весь ентузіазм. Щоразу, наштовхуючись на глуху стіну, Естер наче втрачала частинку серця, а з ним і саму себе. Вона вже не знала, чи зможе продовжувати боротися. І чи є в цьому бодай якийсь сенс. Можливо, це знак, що варто все припинити? 

— Якщо ми її ніколи не знайдемо, що тоді? Я хочу… я більше… 

Одинока сльозинка скотилася по щоці, знову зволожуючи оксамитову шкіру, і він не витримав. Рвонув до неї, присів поруч на коліна та взяв її долоні в свої руки. Він поцілував кожен пальчик, а тоді розгорнув її долоні та поклав свою голову на них, прикрив повіки, подумки згадуючи той момент, коли вони могли бути поруч довше ніж на цю коротку мить. 

— Ми з усім впораємося, допоки разом, чуєш? Я тебе не віддам, ніколи, і нізащо! 

Естер кивнула, опустивши погляд на свої руки, котрі лагідно пестили його волосся, коротке та чорне, немов крило ворона. 

— Можливо, ми приречені, мій любий, — прошепотіла вона, ковтаючи солоні сльози розлуки, котрі топили її серце щоразу, як вони зустрічалися, — Можливо, варто змиритися з тим, що нам приготувала доля. 

Естер неквапливо встала з крісла, тримаючи на руках масивного ворона, що ось-ось збирався розправити крила та злетіти у вись. Підійшовши до вікна, вона прочинила його та глянула на небо. Там, високо у горі, сяяли плеяди зірок — вічних та далеких чарівниць, вершительок доль. 

— Лети, серце моє, лети, — змучено прошепотіла, поцілувавши клюв ворона і витягнула руки вперед. Птах змахнув крилом, раз, другий і випорхнув крізь вікно, за мить набравши висоту.

Естер постояла кілька секунд біля вікна, вдивляючись, як сутінки поволі заполонили небо та весь світ довкола і зачинивши вікно, пішла у кабінет. Відшукала там папір та ручку і написала кілька рядків. З болем в серці, котрий неможливо було заглушити, вона підписала записку, залишила її на столі та покинула оселю коханого назавжди.