***

Давним давно, в одному чарівному королівстві, в найвищій та найтемнішій вежі жив принц. Він був надзвичайно вродливим та добрим, але його спіткало страшне прокляття. І лише цілунок справжнього кохання, може зняти жахливі чари та звільнити юнака від закляття.

Минали роки, але ніхто так і не зміг добратись до принца, що став заручником не з власної волі. Усі хоробрі лицарі не повертались з походу, й історія про проклятого спадкоємця престолу, обростала все новими, і новими легендами. Казали, що нібито, вежу охороняє жахливий звір, якого людські очі ніколи не бачили. Та такий він лякаючий, що хоробрі парубки помирали, так і не дійшовши до вежі, щоб врятувати прекрасного принца.

Королівська сім'я почала зневірюватись, а згодом, просто забула про свого сина, втративши будь-яку віру в те, що хоч комусь вдасться розчаклувати хлопця. Так він і залишався замкнутий, у найвіддаленішому куточку королівства ось вже двадцять років.

Звісно Чанбін, який знатно перебрав зі спритним на весіллі друга, цього не знав. Бідного парубка хитало з боку в бік, як осінній лист на вітрі.

"І чого цей ліс, якийсь однаковий?" - сп'янілий мозок не розуміє, що Со заблукав. Дуже сильно заблукав.

Він плететься, намагаючись переступати через коріння дерев, яке визирало крізь землю, але зрештою, опиняється обличчям на землі. Бін тихо лається, підіймаючись занадто різко, і світ обертається догори дриґом.

– Та, що ж... гик... таке, – як завжди вчасно, його наздоганяє гикавка.

Взагалі, парубком вважає, що весілля Хьонджіна і Фелікса важлива подія, щоб так нахрюкатися. Але ці думки відходять на задній план, коли він помічає величну вежу.

"Треба піти туди. Терміново треба!" - Со фокусує зір на кам'яній споруді та криво прямує до неї.

Ну, не падає, і на тому дякую. Проте входу немає, чи тільки так здається? Обійшовши навколо разів зо три, Чанбін сідає на землю, але відразу піднімається, бо в дупцю зимно. Як-не-як кінець вересня, і теплом навіть не пахне, тим більше вночі. Холодний порив вітру тріпає його чорне волосся, а юнак думає, що в лісі було тепліше, і може не така вже й погана ідея повернутися туди.

Намагаючись сховатись від льодяних поривів, Бін опирається спиною на холодну стіну та провалюється всередину. Само собою, він з гуркотом падає на землю, боляче забиваючи лікті та долоні.

– Якого дідька лисого?! – голос брюнета занадто голосно звучить у дзвінкій тиші. Чанбін озирається навкруги, але тут так темно, хоч око виколи.

Він навпомацки намагається знайти хоч щось, щоб запалити вогонь, а потім пригадує, що він володіє магією, і міг би сформувати світлову кулю, яка б освітила все навколо.

Але плести заклинання на п'яну голову теж не найкраща ідея, бо вогняне плетіння, яке з'являється в тремтячих руках геть не схоже, на "ручну лампу", ще й несамовито обпікає пальці. Тому Со швидко гасить його, та вирішує довіритись своїм відчуттям. І даремно.

Через кілька кроків він знайшов сходи, правда юнак зустрівся з ними обличчям, але це вже так, дрібниці. Найцікавіше і найприємніше, звісно, що вони вели до кімнати з каміном, у якому потріскували дрова. Та не він привернув увагу мага, а ліжко. Широке з теплою ковдрою, здається, воно чекало саме на нього. Тому довго не роздумуючи, Чанбін скидає черевики та вмощується на м'якому матраці.

А прокидається від копняка. Сильного і трохи образливого, але сонний парубок не відразу розуміє, що сталося, і чому він на підлозі. Доречі, дуже холодній.

Він кілька разів кліпає очима, поки не помічає на ліжку чорнявого юнака, від краси якого перехоплює подих. Та зараз це чудо було розтріпане і сонне, а в Чанбіна виникло непереборне бажання його обійняти. Але грізний погляд, гасить увесь його запал, а у скронях починає пульсувати. Все ж, вчорашній алкоголь дає про себе знати.

– Хто ти і, як потрапив сюди? – голосом цього незнайомця можна заморожувати цілі океани.

– Я, Чанбін, – він нарешті піднімається на ноги. – Пробач, що увірвався у твій дім без дозволу, і за те, що у ліжко заліз, якби дивно це не звучало, – кінчики його вух починають нещадно червоніти.

Це ж яким дурнем треба бути, щоб таке витворити. Чанбін готовий крізь землю провалитись, а брюнет починає тихо сміятися.

– Ти перший, хто зміг сюди увійти за двадцять років, – він ледь не стрибає від радості. – Отож, як ти знайшов таємний хід?

– Нуууу, – парубок ніяково чеше потилицю, – може ти спершу скажеш своє ім'я?

– А ти не знаєш?! – хлопець такий вражений, що кілька секунд вирячується на Со, а тоді просто каже. – Можеш кликати мене Синміном. Тож, що на рахунок того, як ти сюди увійшов?

– Я не пам'ятаю, – здавалося, Чанбін не може почервоніти ще більше, але у цьому світі немає нічого неможливого. – Розумієш у моїх друзів вчора було весілля, і я забагато випив. Тому заблукав у лісі і натрапив на твою вежу, а потім я не знаю, що було. Пробач, – та натомість Синмін лиш весело регоче, витираючи сльози з кутиків очей.

– Ой, це що доля? –  він ніяк не може спинитися. – Чанбіне, ти голодний?

– Еммм, – юнак забуває, що мав відповісти, роздивляючись чарівну усмішку Міна. – Так, було б добре поснідати. Але, що ти мав на увазі, що я перший хто сюди потрапив за двадцять років?

– Тут така справа, – хлопець підіймається з ліжка та підходить ближче до Со. Він вищий десь на пів голови, і Біну це дуже довподоби.

– Я проклятий з народження, і лише поцілунок справжнього кохання зніме чари, – брюнет зневажливо фиркає. – Дитячі казочки, та й годі. От скажи мені, ти б цілував якогось невідомого чоловіка, який мився Бог зна коли? – він занадто близько, і серце Біна пришвидшує свій хід. Але юнак не може довго бути на одному місці, тому через секунду розвертається на вихід.

– Ні, – виходить аж занадто невпевнено. – Та тебе я б поцілував.

– Що?! – Синмін розвертається на 180° і здивовано кліпає очима.

– А що? Ти привабливий, і милий то чому б і ні? Тим більше, що ми можливо більше ніколи не побачимось, – легковажно кидає Чанбін та затамовує подих, коли вуста Синміна опиняються за міліметр від його.