Проклятий місяцем

Початок літа у селі Покошичі завше знаменувався мереживами роси, що їх дбайливо розвішував теплий ранок. Потроху сходив туман, який тут звався господарем річок, та випускав свіжість повітря. Раз по разу десь здалеку линув жвавий щебет світанкових пташок і вторювали їм сільські півні. Поволі прокидались заспані дерева, розкривали пуп’янки норовливі квіти. Неквапливо здіймалось з-за обрію сонце й викидало перші грайливі промінці на землю. Іноді розмірність ранку уривалася розпачливим гавкітом сусідських собак або гулкими голосами селян, що встали до роботи спозарання. Але через якийсь час неодмінно поверталася та блаженна тиша й колисала у своєму теплі. Богуслав любив отак сидіти попід тином на світанку і насолоджуватися нею. Йому подобалось, як прохолодний легіт цілує обличчя та ніжно перебирає кучерики скуйовдженого волосся. Юнакові завжди хотілося довше затримуватись у тій миті спокою й недоторканості, не починаючи щоразу новий день. Але його прагнення зовсім нічого не вирішувало – кожного разу доводилось здійматись на ноги і йти по справах. Важко видихаючи, Богуслав кинув останній погляд в бік східного сонця та потягнувся. Порушувати мляву заспаність світанку не хотілося. Тихою ходою парубок сколихнув прохолодну траву, а вона залоскотала його стопи у відповідь. Десь зовсім поруч вистрибнув цвіркун, сполоханий людиною, і знов зник у смарагдовому морі мурави. Тиша починала сповнювалась голосами й потроху щезала – село поволі прокидалось. Неквапливо у Покошичах розцвів літній ранок.

Богуслав зовні майже нічим не відрізнявся від своїх однолітків. Довготелесий, з юначою незграбністю у рухах, він цілковито відповідав своєму віку. Однак було те лиш одне, що так різнило хлопця з іншими – довгуваті золоті кучері волосся, які час від часу спадали на бліде чоло. Ні в кого з родини такого волосся не було, тож це тільки його – Богуслава – особиста відзнака. Іншою цікавинкою односельчани вважали молочну шкіру молодика: іноді – посеред спекотного дня – він навіть скидався на примхливу мару, породження підступних русаліїв. Засмага була головним показником людяності, бо тільки люди на косовищах цілу днину працюють під жаром вибагливого сонця. А Богуслав не працював, та й взагалі рідко з дому показувався. Чутки на селі навіть ходили про його належність до нечистих та зв’язок з потойбіччям. Однак тільки чутками й залишалися – хворів невиліковно красень, і од того життя крізь пальці пропускав у хаті.

– Проклятий місяцем, – казали про нього поміж люду через бліду шкіру та сторонилися від гріха подалі. А прокляття від того тільки розросталося тілом, тяглося солодкою біллю крізь легені. Бувало, зовсім дихати Богуслав не міг, і гарячою мольбою линули до неба його думки.

– Ти де ж це ходиш зрання-поранці?! – з удаваною злістю почала стара, як тільки юнак переступив поріг хати. Вона квапливо натягала на голову розшиту хустину. Поруч неї стояв невеличкий кошик зі смачними їствами й гостинцями.

– То ви таки не полишили тієї дурнуватої думки, бабо? – втомлено мовив молодик, оглядаючи плетівку. На те співрозмовниця лиш вишкірилась та завела учорашню пісню:

– Хоч би Бога побоявся, дитино нерадива! То може твоє єдине спасіння, а ти так його ображаєш!

– Достатньо вже знахарок ми задарма годували, – роздратовано звів брови парубок, а потім повільно видихнув. Гірке відчуття у горлі боляче шпильнуло язика і за мить перетворилася на розпачливий кашель. Стара лиш кинула співчутливий погляд в його бік та перехрестилася. Коли вдалося вихопити трохи повітря, Богуслав продовжив хрипким голосом: – І, як бачте, нічого не змінилося. Дурять нас й за ніс водять, а ви й раді!

– Не кидай надію раніше смерті, дурне, – викривила зневажливо вуста бабця та метушливо посовала хатою за черговим гостинцем для чергової знахарки. Парубок ображено видихнув повітря й зі злістю вийшов на двір.

            Надію кинув він ще кілька років потому, коли врешті-решт зрозумів, що знатниці будь-якої брехні розкажуть, аби в них трунки купували. Йому почало здаватися, що з кожною хвилиною дихати ставало важче – так, ніби легенями розповзалася засушлива спека. Разом із новими нападами хрипкого кашлю, острах липкими нитками затягувався на горлянці, душив, здіймав затяту розпач й курявою крутив юнацьку голову. Хвороба тягнула до нього свої руки щодня, норовила затягти із собою до найтемніших глибин світу, де не було жодного проблиску світла. Однак Богуслав борсався, відкидав пітьмаві руки, чинив опір доти, доки не втратив надію. А потім перед очами врешті-решт постала темрява – з самого початку все вело до неї. І молодик здався: дозволив собі поринати у відчай все глибше, перестав вірити у своє одужання, супротивився порожнім надіям, які раз по разу таки відвідували серце. З того часу йому полюбився ранок, бо тоді він відчував себе живим зі всією темрявою, що встигла заполонити думки. Хлопець змирився із своєю долею і покірно чекав на останній її крок, останній помах життя.

            Прохолода світанку рвучко полоснула бліде обличчя, а легіт дбайливо, майже по-материнські, торкнувся золота кучерів. Парубка дратувала баба з її наївними очікуваннями дива. Його не буде, і після стількох марних років надії вже можна було це зрозуміти. Однак вона вперто не розуміла: ледь не щомісяця шукала нових знахарок, готувала гіркі настоянки кожного вечора і безперечно виганяла онука з хати із заходом палючого сонця, аби той подихав свіжим повітрям. Це створювало великий клопіт для юнака, однак він був змушений підкорятися – не хотілося залишити по собі поганих споминів.

– Тобі, парубоче, допоможе лише посмішка Божа, – сіпнула чорною бровою ворожка й без жодних слів встала з-за столу. Довкола пахучою кліткою розкинулись стіни її хати, і Богуслав мимоволі зіщулився. Стара, що стояла із корзиною в кутку, кинула на онука важкий погляд. Тільки-но вони опинилися на порозі домівки, як молодика охопив тривалий запаморочливий кашель. Слабкість озвалась у ногах, тож знахарка всадила його за стіл й похапцем оглянула зовнішній стан селянина.