4

Вони сиділи та мовчали. Макс сумно сопів, а потім промовив з докором:

- Тетяно, навіщо ти так? Я ж тобі привозив гарні прикраси з перлів з Китаю дуже дешеві, сам їздив на базар та сам купував, обирав, щоб найкращі були. Це у вільний час у відрядженні.

Тетяна незрозуміло подивилась на нього, торкнулась до намиста на своїй шиї з великих білих перлів, посміхнулась та відповіла:

- Гарні вироби з перлів, вони мені дуже пасують. Тільки ти не кому не розповідай за скільки ти їх мені продав, бо це смішна сума, а в Києві вони дуже дорого коштують.

Тетяна помовчала,  потім запитала:

- Що ти мав на увазі: «навіщо ти так».

Макс важко позіхнув та промовив:

- Ти ж гадала на проклятій речі - зеленій кулі. Та відносилась, немов це дуже магічна річ.

- Максе, це ж була куля з хризопразу, а гадають на білій прозорій кулі з гірського кришталю. Зазвичай його використовують чаклунки.

- А як же усе це передбачення? – запитав хлопець.

Обличчя в нього було, як в пса, якого обдурили.

- Це таємниці  слідства, - поважно промовила Тетяна та хитро подивилась на Макса.

Такса Лілея висунула свою голову та тихо гавкнула в підтримку. Макс незрозуміло дивився то на таксу, то на дівчину, потім знову зітхнув та з журбою сказав:

- Так це я цю кулю подарував шефу.

Тетяна нічого не розуміла, та вирішила поставити уточнююче питання:

- То й що?

Макс аж скипів:

- Так це і є проклята річ, через неї моя мати благала тебе про допомогу. На неї сварилась Раїса Іванівна. Вона вийшла з кабінету шефа, повернулась до кулі та почала лаятися: «Стоїть ця проклята річ та усім нещастя приносить. Треба її викинути на подвір’я».  Щось ще говорила, а потім пішла. Це усе секретарка чула. А наступного дня виявилось, що Раїса Іванівна померла в себе вдома. Вона сиділа в кріслі, дивилась в вікно, а на обличчі застиг вираз неймовірного жаху. Лікарі не знайшли проявів насильницької смерті, та вирішили, що вона померла через хворе серце. Але усі наші знають, що в неї було дуже міцне серце, вона цим ще й  похвалялась усім. Тому пішли плітки, що це їй помстилась ця куля. Дехто згадав, що це я подарував її шефу, тобто я приніс смерть до офісу. Ніхто прямо мені в очі нічого такого не говорив, але за спиною усі шепотіли та тикали пальцем, що це я винен.  А ти на ній гадала, та й ще розповіла лячну історію про відьму зі скіфського кургану.  Усе, я пропав.

Макс замовчав, та його плечі опустилися.

Тетяна лагідно посміхнулась та промовила:

- Ця яблунева-зелена куля не могла такого зробити. Вона зроблена з хризопразу, який ще з давнини був сильним талісманом оберегом. Хризопраз захищав від дурного ока, заздрості та наклепу. Також він допомагав перемагати у бізнес  угодах, але він не любить ледачих. Ця куля з хризопразу ніяк не могла бути проклятою річчю, а тим паче її не знаходили в скіфському кургані.

До них підійшов Глушко, та приєднався до їх столика. Він сів поруч з Максом. Тетяна далі промовляла:

- Це я розповідала про іншу річ та мені була цікава реакція оточуючих, можливо хтось з них знав про властивість цієї проклятої річі та подарував її босу. Мені треба було дізнатись, хто це з них. Ця проклята річ - це невеличка, менше мого вказівного пальця, дивна золота статуетка з лячними червоними дорогоцінними каміннями замість очей. Скіфи вміли робити такі речі, та захищати своє поховання. Ще ця річ не звичайної людини, а скіфської відьми. На цій статуетці лежить прокляття,  що забирає життя людей.

Тут подав голос Глушко:

- Як золота статуетка? Що дійсно золота? Це скіфське золото? А я думав, що це фарба жовта та червоне скло.

- Так, золота. Скільки коштує не знаю, мабуть, дуже дорого. Але я б її не чіпала, бо вона вже забрала життя декількох людей та не зупиниться, доки її не повернуть у курган. Нічого доброго ця золота статуетка не принесе своєму власнику, - відповіла Тетяна.

- А звідки ти це знаєш? – запитав допитливий Глушко.

- Та я сиджу на одному форумі – археологів. Трохи балакаю, коли сумно. Там вони усю цю страхітливу історію про справжні смерті археологів й виклали, а також останній виклав фото цієї золотої статуетки. Хтось на форумі писав, що вона зникла, мабуть, її продали чи віддали комусь, щоб прокляття відвести від себе. Я непомітно сфоткала цю статуетку та відправила спецу на вайбер. Він підтвердив, що це вона, та сама. Цікаво, хто ж тоді її подарував, - промовила Тетяна.

Макс щось обмірковував, а потім задумливо сказав:

- Взагалі цю статуетку подарувала секретарка. Ми усі думали, що ця річ не дуже коштовна, а про золото тим більше не думали.

- Це Віка таку прокляту річ подарувала? – зацікавлено запитала Тетяна.

- Та ні. Це приходила колишня секретарка та подарувала босу цей презент, - відповів Макс.

- Цікаво вона знала про прокляття? – промовила дівчина.

- Мені здається, що так. В нас після цього дарунка почали хворіти  співробітники, але усі хвороби були такими дивними, що спочатку думали, що вона усіх прокляла. Потім пройшов час люди почали забувати про її прихід, та забули про це. Потім я подарував кулю, почались знов якісь неприємні випадковості та вони вирішили, що це мій дарунок. Та й ще ця смерть Марії Петрівни. Говорять, що вона прийшла працювати в суботу, бо в нас працюють у цей день. Не усі виходять на роботу, а за графіком. Десь о четвертій касир та продавець пішли додому, а Марія Петрівна залишилась, бо щось хотіла ще зробити.  А сьогодні вранці її знайшли мертвою наша прибиральниця та секретарка, коли зайшли до офісу. Марія Петрівна сиділа мертва на стільці та дивилась в вікно. Її обличчя мало такий вираз, ніби її хтось дуже налякав, але в офісі не було нікого та ніхто не заходив. Секретарка вранці відчинила двері, бо в неї були ключі. Тобто двері були зачинені. Приїхала міліція, швидка, але її не можна було врятувати, та лікарі написали, що це смерть від хворого серця. Нас допитували, тому ми тоді сиділи та пили чай. Шеф сказав, що в нас невелика перерва, бо кожного викликали до слідчого, - відповів Макс.