2

Двері раптово відчинились, та вона побачила двох чоловіків, але там не було Михайла. Чоловік невисокого зросту, але міцний, з темним волоссям в дорогому костюмі продовжував кричати на високого хлопця з каштановим волоссям. Високий хлопець був вдягнений в сині джинси та сорочку в синю клітинку. Скоріше за все, той в дорогих туфлях був директор.

- Що ти мені мозки виносиш? Яка ще Тетяна? Навіщо вона тут? – кричав директор.

- Романе Віталійовичу, але Ви самі розумієте, така ситуація склалася, - щось бурмотів другий.

Тетяна бачила лише його спину, але коли він обернувся, щоб остаточно вийти з кабінету керівника, як вона впізнала його. Це був син Клавдії – Максим. Оце вона влипла. Здається він вирішив, що Тетяна погодилася розслідувати та намагається зробити так, щоб бос дозволив їй таємно вести справу про вбивчу містичну прикрасу. Так, щоб ніхто зі співробітників не здогадався, тобто під прикриттям. А шеф проти. Ось де він працює, мабуть, Клавдія таки дістала її чоловіка, та він влаштував його сюди, а Тетяна цього не знала. «Сподіваюсь він не наговорив, що я дуже гарний експерт-детектив», - подумала вона.

Макс теж її впізнав, та радісно промовив, вказуючи на неї рукою:

- Ось, Тетяна!

- Та робить, що хочете! – лише промовив розлючений директор Роман Віталійович та махнув рукою.

Він хотів вже зайти до свого кабінету, та зачинити двері, як трохи затримався та подивився, хто прийшов. На нього дивились дві особи: Тетяна в гарному офіційному світлому костюмі та з сумки виглядала такса Лілея з нашийником, на якому був оберіг з бурштину у вигляді ключа. На Тетяні було гарне намисто з білих великих перлів. Вона виглядала дуже офіційно ти привабливо. Своєю чергою Тетяна теж з цікавістю розглядала директора, це був такий собі красень чи було в ньому щось таке, що приваблювало дівчат. Років йому десь приблизно сорок, чи коло того. Але на Тетяну його чари не діяли.

- Так це Тетяна? – запитав Роман Віталійович.

Він раптово став спокійним, та підійшов до дівчини.

- Я бачу Ви полюбляєте талісмани. Як Вам мій стіл, вражає? – ввічливо запитав директор.

- О. Дуже гарний. Така файна та багата колекція. Я в таке теж дуже вірю. Дивлюсь, це на збагачення вашої фірми, - промовила радісно Тетяна.

Вона рада була поспілкуватись, тим паче він не звертав уваги на її таксу. Можна було потім тихенько вийти та пошукати Михайла в бухгалтерії.

- Це дуже чудово. Віко, це наш новий помічник маркетолога. Знайом з іншими. Максе, введи її в курс справ.

Віка зло подивилась на неї, а потім запитала:

- Давайте Ваше резюме та трудову книжку. Я віднесу у відділ кадрів, щоб оформити.

Роман Віталійович знов став похмурим та сердито промовив:

- Віко, це потім. Та збирай усіх на першому поверсі, хай відпочинуть. Буде невеличка перерва. Я від себе дарую гарне німецьке печиво, пригощайтесь.

- А як же собака. Це ж офіс? – нервово запитала секретарка Віка.

- Так моя такса дуже вихована. Вона в сумці увесь час буде. Такса Лілея не зробить нічого  поганого. Це лише сьогодні, - промовила Тетяна.

- Не зважай! Чому ти причепилась до собаки, готуй усе для чаювання, запрошуй людей, - сказав директор та зачинив за собою двері свого кабінету.

- Пішли, - сказав Максим до Тетяни.

Тетяна пішла перша, щоб вискочити з кабінету директора. Щось її зупинило, вона звикла, щоб чоловіки відчиняли їй двері, а Макс десь пропав, вона обернулась. Та побачила, що Макс завмер, немов блідий стовп, наче щось бачив біля стола з талісманами. Він дивився з таким жахом в очах, та не мав сили вимовити ані слова. Тетяна похитала головою, схопила хлопця за руку та потягла на вихід. Коли вони вийшли в коридор, Тетяна зацікавлено запитала:

 - Що ти там такого побачив, що аж онімів?

- Ти не повіриш! Це був привід жахливої жінки. Бліде обличчя, скривлено від злоби, синюваті  губи. Здавалось, що вона дивиться на мене. Було дуже лячно, - лише промовив Максим.

 Та повів її до свого кабінету, який був трохи дальше від офісу шефа. Макс завів її у свій кабінет. Тетяна оглянула його: невеликий, білі стіни, але дуже затишний, вікна виходили на вулицю. Тетяна присіла та поставила сумку з таксою на стілець поруч. Такса висунула свій ніс і радісно дивилась на неї.

- Так ти маркетолог? – запитала Тетяна.

- Угу, - промовив Макс. – Треба йти до магазину. Нас запросили на чаювання. Познайомишся з іншими.

- Може розповіси мені, що тут коїться? – поцікавилась Тетяна.

- Усі вважають, що в нашому офісі сталися дві загадкові смерті від містичного артефакту. Я гадаю, що це звичайні випадки, які трапляються будь де.

- А на справді що сталося? – запитала Тетяна.

- Та хто його знає. Якщо це не містика та не хворе серце одразу в двох дівчат в одному місяці, то серед нас є вбивця. Доказів в мене не має. Це міг зробити будь хто, але мені в це важко повірити. Якщо відкинути директора та мене, то підозрюваних буде п’ятеро: секретарка Віка, адміністраторка Валя, менеджери Леся і Віталій, та прибиральниця Дарія Петрівна. Або хтось ще, невідомий. Зараз ти усіх побачиш.