Демонстрація

Знаєш, скільки мені довелось відчути власних смертей? Одного разу, в страшний шторм, корабель, на якому я плив в Англію, пішов на дно. Я, як і інші пасажири, тонув, захлинаючись водою, відчуваючи біль та жах. Пам’ятаю, як провалився в чорне Ніщо. Не знаю яким дивом, але прокинувся вже на кам'янистому березі. Тоді мені одразу пригадались слова Данути: «…Хай земля не прийме тебе, хай вода не прийме тебе…».

     Я був повішеним, кілька разів помирав від ран, моє серце було пробите тюркською стрілою,  прострелене кулею розбійника. Та кожного разу, після чорного Ніщо, розплющував очі – знову живий і неушкоджений. Як відбувається моє воскресіння, чи як воно там зветься, я не знаю. Скажи, як одна людина може нести в собі такий тягар?

Максим мовчав. Видно було, що він обдумує слова Безсмертного.

 – Коли ти збив мене машиною, я відчував як ламаються кістки, відчував смак крові в роті, помер і прокинувся вже в твоєму багажнику.

– Отже, таки вбивця, – підняв від столу сумні очі Максим.

– І так, і ні. Якби там, на дорозі, була інша людина – вона померла б. То міг бути чийсь батько, матір, дружина, чиїсь син чи дочка. Ти розумієш ЩО означає забрати людське життя?

– Мабуть. Не думав над цим.

– Подумай, хлопче. Подумай.

Заважким видалось Максові оте «подумай», але посильним, важливим.

  Якийсь час вони сиділи й мовчки курили. Першим заговорив Безсмертний:

– Скільки тобі років, Макс?

– Вже двадцять три. Скоро й старість.

– Не мрій, Максе, про безсмертя. Безсмертя – для Богів, а ми – люди. Для нас воно надто тяжкий тягар.

– Але ж це така спокуса! Живи, радій і знай – попереду вічність.

Безсмертний взяв Макса за плече й міцно стис, до болю:

– А ти, хлопче, подумай, що це таке. Спостерігати повільне вмирання тих, кого любиш, зникання всього того, до чого прикипіла твоя душа. Тіло молоде, а душа поношена, побита і… стара.

Максим встав і почав ходити по кухні.

– А якщо б всіх зробити безсмертними? Га? – немов мала дитина, висував він безглузді припущення.

– Я вже казав: нема смерті – нема народження.

– Ну той грець з тим народженням. В цьому відпаде потреба. Як би ж це було можливим!

– Уяви собі світ безсмертних. Живуть вони щасливо сотню, дві, три сотні років і починає їм все приїдатися, набридати. Все вже бачено, все спробувано, пережито. Отакий собі світ нудьгуючого людства, яке щодня шукає нових вражень, щоб прикрасили остогидле існування. І в цих пошуках… людство поринатиме в морок. Від нудьги знамо що буває: сутички, війни. Людина, життя якої не має кінця, не цінуватиме життя. Людство розбеститься, розлінується, деградує. Ні-ні! Не махай руками! Не заперечуй! Зрозумій, не можна жити вічно, рано чи пізно кожен безсмертний прагнутиме того єдиного, чого він не матиме – СМЕРТІ. Макс, а хочеш, я тобі покажу правду свого безсмертя?

      Чомусь Безсмертний відчував велику потребу відкрити хлопцеві очі. Не дочекавшись відповіді, він схопив зі столу ніж і встромив собі прямісінько в серце. Макс бачив кров, бачив відображення болю на обличчі самогубця, його згасаючі очі; як він упав на підлогу й затих – тільки розтікалась під ним калюжа крові.

     Макс стояв стовпом. Навіть забув дихати. Перед очима плавали темні кола – занадто багато вражень для однієї ночі. Хлопець не знав, що йому робити. Геть розгублений, він просто дивився на ніж у грудях людини. Він здивувався тій тонкій межі, що відділяє життя від смерті. Ця межа тонша леза.

    Макс ніби вловив чорну тінь, ніби почув її кроки, відчув її моторошний запах. Та потім… смерть ніби повернула на сто вісімдесят градусів.

     Найбільше хлопець налякався, побачивши як тіло самогубця конвульсивно затрусилося, а одна його рука вхопила за ручку ножа і почала витягувати довге закривавлене лезо. Обличчя Безсмертного при цьому залишалось абсолютно нерухомим – мертвим. Почувся неприємний «м’ясний» звук, дзенькіт ножа об підлогу, важкий вдих, від якого у грудях Безсмертного щось глухо засвистіло. А потім знову була тиша. Максимові не хотілося вірити в реальність баченого.

Безсмертний все ще лежав на підлозі, але вже дихав. Чорна порожнеча в його розплющених очах поступово відступала. Самогубець спочатку сів, потираючи грудну клітку, а потім звівся на ноги.

– Ну що? Бачив моє воскресіння? – спитав він, якось недобре посміхаючись, і його надламаний голос полоснув по Максових нервах.

– Бачив.

– Сам я ніколи нічого про це не пам’ятаю.

       Максим мовчав. Чомусь відчував огиду. Можливо, через неприродність всього, що тут відбулося. Через те, що цей божевільний так просто міг убити себе, а потім ожити і запитати про враження – ніби від екзотичного шоу. Ось вона – ціна безсмертя. Жах протиприродності!

– Бачу… я… перегнув палку.

Блідо-зелене Максове обличчя було досить красномовним.

– Нічого. Все гаразд, – сказав хлопець.

У нього виникло бажання якнайшвидше прогнати Безсмертного геть, або самому втекти. Та натомість лише спитав: 

– Коли ти вмираєш, то де?…

Безсмертний зрозумів, що цікавить хлопця.

– Поки тіло відновлюється, мій дух знаходиться в якомусь просторі (на мою думку – це прохід в інший, ТОЙ, світ), але після відновлення мене щось ніби впихає назад в цю оболонку. Схема проста: смерть,  «простір переходу», повернення в тіло. Це в’язниця, Максе! Безстрокове, безапеляційне ув’язнення.

– Ну, а до… «бабок», екстрасенсів там всяких… магів…ти ходив?

– Ніхто… Не допоміг ніхто. Справедливе прокляття вмираючого, та ще й задавнене… А ще співпадіння зірок у той час… якась комета… Лише один казах дав надію. Сказав, що прокляття може зняти той, хто його наклав.

– Не розумію. Тобі що, в часі подорожувати.

– Та ні! Потрібно лише знайти Данутине наступне втілення й умовити пробачити мене.

Макс аж присвиснув.

– Оце так квест! Казах заганяється. Де тобі її «наступне втілення» взяти.