Розділ 2. Людина без запаху

Я не заснула тієї ночі. Тепло за стіною стояло до передсвіту, рівне й незворушне, а потім розтануло так тихо, що я не відчула миті, коли воно пішло, — просто в якийсь момент за стіною знову була тільки холодна порожнеча провулка, і я лишилась сама зі своєю безсонною увагою й затерплою від нерухомості рукою.

На торговищі я завжди знаю, куди не дивитись. Не тому що боюсь чогось конкретного, а тому що не хочу несподівано отримати в груди чиюсь тугу за мертвою дружиною чи злість через недотягнутий шматок сукна. Дар ніколи не питає в мене дозволу, він бере те, що хоче, коли я необережна. Тому я навчилась тримати погляд нижче очей — на руки людей, на розкладений товар, на чоботи, забрьохані вранішнім брудом. По руках я читаю достатньо для життя, а руки не кричать так голосно, як очі.

Я йду по ряду й відчуваю звичний людський шум цього місця — передбачуваний, знайомий до нудоти. Ось Ганна з її солоною рибою і вічною цікавістю до всіх бід посаду. Ось старий Дорош, від якого тече рівна втома людини, що вже не чекає від дня нічого нового. Ось молодиці біля хлібного ряду, чиє тепло дрібне й миготливе, як іскри з-під кресала. Я знаю кожен цей голос напам'ять, я могла б пройти торговище із заплющеними очима й назвати всіх по черзі.

Тому збій я відчуваю раніше, ніж бачу його причину.

Я натикаюсь на нього буквально — не встигаю обійти, бо він стоїть на перехресті двох рядів і роздивляється мотузки в крамаря, а я несу тюк зі зразками шкіри й дивлюсь під ноги, не перед себе. Тюк вислизає в мене з рук від зіткнення, і я тягнусь за ним, уже готова до того, що він упаде в багно, — але він не падає.

Чоловік підхоплює його раніше за мене. Без метушні, без театральності, без жодного “дозвольте допомогти вам, майстрине”. Він повертає мені тюк, одразу відступає вбік, звільняючи прохід, і все це робиться так буденно, наче він щодня ловить чужі речі на цьому перехресті.

І тут — збій. Я стою й чекаю на температуру, як чекаю завжди, коли до мене хтось наближається впритул. Це рефлекс, старий, як мої руки. Тепло зацікавленості, від якого лоскоче під ребрами? Холод настороженості? Дрібна крапля корисливого розрахунку, що завжди тече від людини, яка думає, чи можна з тебе щось мати?

Нічого. Але не глухота — я не оглохла, бо чую решту торговища абсолютно чітко, як чула хвилину тому. Ганна, Дорош, молодиці, дрібні іскри чужих настроїв точаться навколо мене звичним полотном. Але від цього конкретного чоловіка в тому полотні — дірка. Порожнеча рівно там, де мав би бути сигнал, і я відчуваю цю порожнечу так, наче зробила крок, певна, що там сходинка, а знайшла рівну підлогу.

Мене хитає всередині, попри повну рівновагу в тілі. Я мушу скоригувати щось у собі, щоб не втратити опору, і від цього коригування дивлюсь на нього довше, ніж належить чужій людині дивитись на чужу людину.

Він середнього зросту, широкий у плечах, з русяво-коричневим волоссям, що трохи задовге й підстрижене нерівно, наче він робив це сам, без дзеркала. Обличчя в нього відкрите, з ранніми зморшками біля очей — таке обличчя, якому довіряють, не пояснюючи собі чому. Очі карі, і в них ловиться золото від вранішнього сонця, що продирається крізь куряву торговища.

Він витримує мій погляд без незручності. Не відводить очей, як роблять ті, кому ніяково від пильності. Але й не тримається нав'язливо, не всміхається переможно, не робить із цього моменту нічого. Він просто дивиться у відповідь, рівно, і чекає, поки я скажу щось або піду.

Я нащупую його даром ще раз, сильніше, майже грубо. І знову — дірка. Порожнеча. Людина без запаху для того чуття, яким я живу двадцять чотири роки.

Я забираю тюк і йду.

***

— Симпатичний, — каже Звеня того ж дня, і в її голосі стільки значення, що я мало не впускаю кухоль.

Ми сидимо в неї на подвір'ї, серед недосушених глеків, і я випитую про чужинця так обережно, як умію, — тобто зовсім необережно, бо Звеню провести неможливо, вона бачить мене наскрізь без жодного дару.

— Прийшов три дні тому, — розповідає вона охоче, бо ділитися чутками для неї те саме, що дихати. — Зупинився в “Під оком”. Каже, шукає теслярської роботи на зиму. З того боку річки прийшов, нікого тут не знає, нічого особливого не просить. — Вона примружується. — А ти чого раптом цікавишся? Ти ж ніколи ні про кого не питаєш.

— Він зловив мій тюк на торговищі, — кажу я, і це навіть правда, тільки не вся.

— Зловив тюк, — повторює Звеня з нестерпною посмішкою. — Ти б могла й сама запитати про нього, знаєш. Замість того, щоб мене ганяти.

Я не відповідаю на це, бо відповідати нічого. Звеня зітхає, знизує плечима й повертається до своїх глеків, а я сиджу з кухлем у руках і намагаюсь скласти те, що почула, у щось зрозуміле.

Закриті люди трапляються. Я кажу це собі того ж вечора, коли вертаюсь до комори й запалюю свічку. Є такі, що навчились не пропускати назовні нічого, — вдови, які поховали надто багато, ветерани, які бачили те, чого не переказати, ті, хто пережив щось і навчився дихати так тихо, що навіть я їх ледь чую. Збій — не аномалія. Збій — це просто дуже закрита людина, і в такому місті таких мусить бути чимало.

Так я собі кажу. І майже вірю. Але я не можу пояснити собі одну річ, і саме вона не дає мені спокою. Чому відсутність сигналу лякає мене більше, ніж будь-яке конкретне холодне почуття? Загрозу я впізнаю. Злість, презирство, навіть холодний намір зробити мені зле — все це має свій смак, і, впізнавши його, я можу щось зробити, відступити, приготуватись, захиститись. А з нічим я не можу зробити нічого. Порожнеча не дає мені жодної опори для дії.