11. Те, що залишилось невимовленим

Вийдучи на двір Ніка була розгубленою, в її голову лізли всілякі думки, але щось сутнього в них не було. Потрібно щось робити, а прогресу взагалі немає та й продюсер не відповідає декілька днів. Дівчина просто не знала з чого й почати. Ідей купа, але як їх реалізувати?

— Ех... — зітхнула дівчина. — Піду поки що вип'ю кави, а там щось придумаю. Хоч на місці сидіти не буду. — подумала Ніка.

По дорозі дівчина йшла у своїх думках, роздивляючи кожне деревце. Вона намагалася знайти натхнення, але й природа не допомагала.

— Хіба може бути настільки все погано? — засмучено промовивши, дівчина вдарила ногою по землі. — Чому так складно? — відводячи ногу для наступного удару Ніка зупинилася. — Так, потрібно зібратися. Спочатку кава, а там щось придумаю.

— Так, розбираймося! Що в мене є? — зробивши ковток. — Текст? Можна допрацювати ті, які я писала та чи підійдуть вони? — дівчина задумливо подивилася в сторону автівки, яка проїхала мимо. — Хм.. Думаю, що так, тільки чи брала я їх, взагалі не пам'ятаю. — заплативши за каву, Ніка пішла до квартири, сподіваючись, що все — таки взяла з собою тексти.

— Дідько, невже не взяла? — засмутившись, дівчина впала на коліна. — Чому завжди так, а? — дивлячись на своє відображення, промовила вона. — Це все, ти опустиш руки? — запитала Ніка себе. Вона знала, що вихід є, але чи матиме він бажання спілкуватися з Нікою, після стількох років? — Я стільки тоді наговорила, він мене й побачити не захоче. — дівчина лягла на диван, дивлячись на стелю. Їй було складно наважитися набрати давньому знайомому.

— Вісімсот сорок дев'ять, вісімсот п'ятдесят.... — різко піднявшись з місця. — Все набираю! — наважившись, дівчина взяла телефон у руку. — У мене точно повинен лишитися твій номер. — прогорнувши до букви "І" Ніка була здивована:

— Немає, невже? — схвильовано дівчина переглянула очима декілька разів, але того імені так і не знайшла. — Я ж не могла його видалити? — задумалася вона. — Точно! Він у мене підписаний  як "Дурник" і як це могло вилетіти у мене з голови? — зрадівши запитала вона. — Ось, тепер залишилося надіятися, що він не змінив номер. — Йдуть гудки, від тривоги Ніка покусувала губи, чекаючи на відповідь. — Ну, давай бери. — дзвінок завершився. — Дідько, не зайнятий, чи не хоче говорити? — як тут грає дзвінок, на екрані з'являється напис "Дурник" — Все — таки передзвонив. — радості дівчини не було краю, вона підняла слухавку, але не змогла сказати й слова.

— Привіт, Ніко, це ти? — по ту сторону пролунав голос, від якого у дівчини як і раніше замерло серце. — Якщо ти хотіла поговорити, то не мовчи. — відповів хлопець, чекаючи відповіді. — Ніко, говори, я тебе слухаю. Ніка намагалася промовити хоч якийсь звук. ЇЇ переповнювали емоції, вона ледве стримувала себе, щоб не заридати. — П—при... Привіт! — сказавши слово, дівчина затихла. — Ти що плачеш, що сталося? Ніко, не мовчи! — Ніка ніяк не очікувала такої реакції на голос Ігоря, а ще більше була здивована його реакції. Перевівши подих та заспокоївшись, дівчина врешті — решт змогла продовжити розмову. — Ні — ні, все добре, я в порядку. В мене є прохання до тебе, я зрозу... — Ігор не дав дівчині договорити як відповів:

— Я тебе слухаю — у голосі хлопця було чути легку образу, яку він намагався приховати. Ніка це відчула, після чого поклала слухавку. — На що я надіялась? — кинувши телефон, промовила вона. — Ти думала набереш його, а він відразу забуде все й кинеться на допомогу? — запитала дівчина, дивлячись у дзеркало. Не зрозумівши, що сталося Ігор телефонує дівчині:

— Не клади телефон! — швидко промовив Ігор. — Розповідай, що сталося?

— Навіть, якщо розповім, він точно не захоче допомагати. — припустила Ніка, готуючись покласти слухавку. — Говори, я вислухаю. — м'якше відповів хлопець, врахувавши минулу помилку.

— Пам'ятаєш, я тобі подарувала блокнот з моїми текстами? — схвильовано запитала Ніка.

— Звісно, пам'ятаю. — відповів Ігор, дивлячись саме на той блокнот, який довгий час лежав у нього на полиці. — Але мені потрібен час, щоб знайти його.

— Я почекаю. — радісно відповіла Ніка. — Тоді не буду тебе затримувати. — майже повісивши слухавку, дівчина промовила. — Дякую, тобі!

— Будь ласка! — відповів Ігор. — Як знайду відразу зателефоную!

— Удачі! — посміхнувшись, Ніка поклала слухавку. — Фух, пронесло. — видихнувши повітря, дівчина змогла нарешті заспокоїтися. — Не думала, що буде настільки складно. Залишилося дочекатися дзвінка.

— Так, і що ти будеш робити цей час, поки шукатимеш блокнот? — жартуючи запитав у себе Ігор, направившись до нього. — Стільки років пройшло, а ти все не міг її забути. — Зачекавши декілька хвилин, Ігор телефонує Ніці:

— Привіт, сумувала? — прогортаючи блокнот, запитав Ігор.

— Ти його знайшов? — з нетерпінням запитала Ніка.

— Звісно! — перегорнувши ще пару сторінок. — Якщо не секрет, навіщо він тобі? — із зацікавленістю запитав хлопець.

— Та так, одна справа згадалася. — сором'язливо відповіла вона. — Потім розповім.

— Гаразд, не буду тебе бентежити, краще розповідай як тобі у Греції. — у словах хлопця можна було відчути нотки відчаю, який потім перейшов у цікавість. — До дому збираєшся?

— Тут таке діло. — протягуючи слова, відповіла Ніка. — Я в місті, приїхала декілька днів тому. — від почутого в Ігоря завмерло серце, у нього склалося таке враження, ніби воно взагалі перестало битися. Тривога на душі хлопця зростала що секунду, не зважаючи на гірке минуле, він все—таки збирався промовити ті слова:

— Ніко, — зробивши невелику паузу. — ти цей, — затамувавши подих, хлопець подивився на блокнот. Але страх був сильніший нього, він почав заволодівати ним. — Ти зробиш це, чи ні? — запитав у себе хлопець, знаючи, що іншого шансу може й не бути.

— Ігорю, ти куди пропав? — занепокоєно запитала Ніка, вводячи хлопця ще в більший ступор.

— Не хочеш зустрітися обговорити життя? — різко видихнувши, промовив Ігор. — Як раз і блокнот зможеш забрати. — Ніка не знала, що й відповісти, вона так само як і Ігор пам'ятала, через що вони припинили спілкування. Їй було не зручно дзвонити, а тут потрібно зустрітися. Вона боялася дивитися в очі хлопця все ж таки розмова — це одне, а зоровий контакт — зовсім інше. Ігор вже почав перейматися, що дівчина відмовила йому: