7. Ніч спокою перед бурею

— Ти диво! — захоплено промовив Іван, не зводячи погляду з Христини. Його голос тремтів від полегшення.

— Що сталося? — здивовано запитала Христина, озираючись і несвідомо оглядаючи себе.

— Ти не пам’ятаєш, як втратила свідомість? — обережно нахилився до неї Іван.

— Ні… — відповіла вона тихо, її голос був розгубленим. — Все було таким реальним…

Вона повільно звелася на лікті, обвела поглядом місце довкола. Раптом її погляд зупинився на темній плямі на землі — калюжа крові. Христина завмерла, перевела погляд на Івана — він був неушкоджений.

— Це… не твоя? — тихо промовила вона, насторожено приглядаючись.

Іван заперечно похитав головою.

Христина, не гаючи часу, стягнула з себе футболку, перевернула її і почала уважно оглядати тканину, шукаючи хоч якісь сліди — можливо, саме вона поранена.

— Це моя кров, — стверджуючи, дивилася на Івана вона. —  але чому я не відчуваю нічого? — Христина ще раз оглянула себе. Вона провела рукою по волоссю та пальцями відчула засохлі плями крові. — Все—таки моя... — тихо прошепотіла дівчина, переводячи погляд вдалину.

— Хто такий Матвій? — зацікавлено запитав Іван. — Це твій хлопець? — В Івана почало швидко битися серце. Він знервовано стискав спітнілу руку, чекаючи на відповідь дівчини.

Після слів хлопця Христина перевела погляд в одну точку, вона дивилася, ніби в пустоту. Думки почали переповнювати її спогадами, подавлюючи радість. Очі дівчини почервоніли та наливалися слізьми. Затримуючись на щоках, сльози стікали по обличчю, падаючи донизу. Христина зробила ковток та вдихнувши повітря, відповіла:

— Так, але він помер. — зробивши паузу. — Вибач, я не хочу про це говорити.

— Добре, не буду робити тобі боляче. — обурившись, відповів хлопець.

— Дякую! — промовила Христина, закривши віки. По її обличчю повільно скотилася остання сльоза, неначе звільняючи дівчину від емоцій. Відкривши очі, вона стояла без почуттів, її погляд став пустий та холодний.

Стоячи на місці, хлопець дивився у той пронизливий погляд і не міг поворухнутися. "Як вона це робить?" — запитав він у себе, намагаючись відвести погляд від дівчини. Через деякий час Іван почав відчувати слабкість. Христина відвернула голову, поставивши собі питання, ким та чим вона може бути:

— Я й сама не знаю, хто я. — засмученим голосом відповіла дівчина. — За стільки років я зрозуміла, що я — чудовисько, яке приносить тільки біль та страждання люблячим людям. Все своє життя я не могла доторкнутися до когось, не думаючи про наслідки. Мені вічно доводилося боротися з бажаннями, закриваючи їх у собі. — Христина подивилася вгору, розглядаючи сяйво яскравих зірок. — Вони такі — вільні.

— Вони тільки здаються вільними. — перебив Іван Христину. — Не дивлячись на велику відстань між ними. Зорі вимушені мільярди років обертатися навколо галактики. Не маючи можливості звільнитися через безмежну гравітацію чорної діри. Вони поступово гаснуть, втрачаючи масу. — дивлячись на Христину, хлопець запитав її: "Невже така свобода потрібна тобі?"

Задумавшись, Христина ще раз подивилася на зорі, зрозумівши, що всі її уявлення про них — це тільки фантазії, які вона собі нав'язала. Тим часом на дворі стало дуже холодно, вітер почав пронизувати дівчину, вона тремтіла,  стоячи напівоголеною. Іван підняв футболку Христини та допоміг її одягнути:

— Тримай ще це. — накидаючи свою олімпійку на плечі та закриваючи нею Христину.

— Дякую. — промовила дівчина, схрестивши руки під кофтою.

— Пішли до мене. Там ти зігрієшся та зможеш смачно повечеряти. І цей. — дивлячись на дівчину сміливим поглядом. — Відмова не приймається.

— Добре, сьогодні буде для тебе виключення, я взагалі не горю бажанням замерзнути на вулиці. — сміючись, відповіла Христина.

Опускаючи ручку дверей, Іван відчинив їх:

— Заходь, принцесо. — взявши за руку дівчину, він провів її у квартиру. — Ласкаво прошу в мій замок!

— Нічого собі! — вражено промовила дівчина. Роздивляючись кожну кімнату, вона була в захваті. — Це хоч не замок, але тут дуже гарно.

— Так, тут прекрасно. Поки я буду готувати вечерю, можеш піти прийняти ванну.

Іван провів дівчину до ванної кімнати:

— Тут лежить шампунь та гель для душу. — показуючи на полку. — Ось гаряча вода. — повернувши змішувач на право. — А в іншу холодна. Можеш налаштовувати як забажаєш. — відповів він, виходячи з кімнати до дверей.

— Дякую, що прихистив. — ласкаво промовила дівчина, починаючи роздягатися.

— Все, не буду заважати. — Поки Христина налаштовувала собі воду, Іван пішов на кухню, готувати їжу.

Христина роздяглася. Повністю оголивши своє тіло, повільно занурювалася ногою у гарячу воду. Її ступня почервоніла від температури. Опустившись повністю у воду, дівчина різко зробила глибокий вдих. По трішки розслабляючись, вона закрила очі та почала уявляти звичайне життя, у якому вона змогла б насолоджуватися по повній:

— Як я хочу опинитися там. — замріяно промовила вона. — Ах, як тут приємно. — зітхаючи, Христина взяла гель для душу, ніжно наносячи його на себе.

— Христино! — вигукує Іван, стоячи біля дверей. — Вечеря готова, можеш вилазити!

— Я вже виходжу. — промовила Христина, піднявшись з ванної. Вона витерлася рушником, надягнула верхній одяг без спідньої білизни та підійшла до столу. На якому вже лежало декілька страв.

— Що спробуєш першим? — дивлячись на дівчину, запитав Іван.

Христина дивилася на страви, її очі бігали по кожній. Дівчині хотілося спробувати все. Але вона звернула погляд на найяскравішу та на вигляд найкращу страву. Це були: курячі крильця зі смаженою картоплею, які Іван прикрасив зеленню.

— Я хочу їх спробувати. — перетягнувши до себе миску, Христина взяла руками крильця. Смакуючи м'якими крильцями, які таїли у роті. Хрустка картопля була настільки смачною, що дівчина не помітила як все з'їла. Наситившись однією стравою, вона вже перехотіла коштувати інші.