3. Світло перед світанком

Різко прокинувшись, Максим відчув, як його серце скажено калатає в грудях. Він був вологий від поту, а в голові гули відголоски сну. Його очі повільно сфокусувалися на обличчі Ніки, що сиділа поруч, бліда та тремтяча. В її очах застиг справжній жах. Вона ледве стримувала сльози. Не сказавши ні слова, Ніка раптово кинулась до нього й міцно обійняла: 

— Ніко, що з тобою? — здивовано запитав Максим, трохи розгублено обіймаючи її у відповідь.

Вона не одразу відповіла. Її голос зривався.

— Ти дуже сильно мене злякав, дурнику… — прошепотіла вона.

— Чому? Що сталося? — він відчував, як напруга зростає, хоча ще не розумів, чому.

Ніка відсторонилась, її руки все ще тремтіли.

— Я… я прокинулася від твоїх криків. Ти гучно кричав одне ім’я. “Христина!” — багато разів. Я подумала, що тобі сниться жах. Але коли подивилася на тебе… твоє обличчя почало бліднути прямо на очах. Немов кров залишала твоє тіло. Ти був таким… холодним. Я дуже сильно злякалася за тебе. Ніколи такого не бачила. Що з тобою сталося?

Максим заплющив очі й провів рукою по обличчю, намагаючись стерти залишки сну.

— Це, мабуть, все вона… — пробурмотів він, дивлячись у стелю.

— Хто? Христина? — насторожено перепитала Ніка.

— Так… мабуть, вона. Але… звідки я міг знати її ім’я? Вона ж не казала його мені. Я точно пам’ятаю… Вона не встигла…

— Про кого ти взагалі, Максим? — голос Ніки затремтів. — Хто така Христина?

— Про дівчину, яку я зустрів сьогодні у парку. Почекай хвилинку, я зараз прийду.

Максим підійшов до вікна, відчинив його й глибоко вдихнув свіже повітря. Прохолода торкнулася шкіри, трохи заспокоюючи розбурхані думки. Він провів рукою по обличчю, намагаючись зібратись, поки Ніка пішла на кухню, де гуділи чайник і відбивалося легке світло лампи в її очах.

За кілька хвилин Максим сів біля неї на кухонному стільці, обхопивши чашку гарячого чаю.

— Але все—таки… звідки я можу знати її ім’я? — запитав він, задумливо дивлячись у чай, ніби шукав там відповідь.

— Можливо, вона тобі говорила? — припустила Ніка, обережно сьорбаючи зі своєї чашки.

— В тому і діло, що ні, — відповів Максим. — Я взагалі не пам’ятаю, щоб вона мені щось говорила. Вона… ніби просто існувала в тому світі. Але я знав, як її звати. Просто знав. Це дуже дивно…

Ніка підперла голову долонею  і посміхнулась.

— Дуже цікаво. Не думала я, що приїхавши до тебе, потраплю в таку історію, — жартівливо промовила вона й штовхнула Максима у плече.

— Пішли спати, — додала вона, потягнувшись, — я ще не виспалася.

— Чомусь я не здивований. Ти в нас любиш поспати, — засміявся Максим.

— До твоєї уваги, я за день так і не спала, — буркнула Ніка, вказуючи пальцем на нього, — так що маю на це повне право.

— Добре, добре, — підвівся Максим, розминаючи плечі. — Тільки цей… дай мені дістати ще одну ковдру з дивану, бо на твердій підлозі спати не дуже комфортно.

— Я подумаю… — грайливо відповіла Ніка.

Максим усміхнувся і з м’якістю в голосі сказав:

— Як я тебе тільки люблю…

Він глянув їй просто в очі, і між ними промайнуло тихе, родинне тепло.

— Пішли вже, а то пропалиш дірку в мені, ха—ха, — засміялася Ніка. — Солодких снів, дурнику.

— Солодких снів, — відповів він і вимкнув світло.

Проходячи вулицю, Христину дивувало, що все так змінилося. Височенні будівлі тягнулися в небо, мов виросли за одну ніч. На них миготіли яскраві кольорові вивіски, які вона ніколи раніше не бачила. Дорога була дивною — гладка, чорна, рівна, а вздовж неї стояло безліч ліхтарів, що яскраво її освітлювали.

«Наче потрапила в інший світ…» — подумала вона, йдучи повільно, обертаючись на все навколо.

Раптом її погляд зупинився на величезному будинку з написом «КІНО» — вона не знала, що це, але її щось тягнуло туди. Вона вирішила підійти ближче.

Ступивши на дорогу, Христина раптом здригнулася від різкого, пронизливого звуку, що розірвав повітря. Це був не крик тварини і не грім — це був довгий, агресивний сигнал, якого вона ніколи раніше не чула і не впізнала як попередження. Замість того, щоб відскочити, вона розгублено завмерла посеред шляху.

І лише в цю мить почула скрегіт гальм і ревіння двигуна — ззаду на шаленій швидкості мчала машина. Автомобіль зупинився за лічені сантиметри від неї.

Водій, відкривши двері, вискочив назовні. Обличчя його було червоним від люті. — Куди прешся, дурепо?! — закричав він, махаючи руками. — Тобі жити набридло?! Дивися по сторонах, коли переходиш!

Христина застигла, наче вкопана. Вона дивилася на водія розгубленими очима, не розуміючи, що тільки що сталося. Серце калатало, а ноги ледь тримали.

— Чому мовчиш?! Язик проковтнула? — не вгамовувався чоловік. — Чи, можливо, соромно стало?!

Христина ще кілька секунд просто дивилася на нього. Потім нарешті видихнула: — Вибачте… я… я… — тихо промовила вона .

Побачивши, яка Христина перелякана, чоловік глибоко вдихнув і зменшив тон. — Заспокойся. З тобою все в порядку? — запитав він. — Так… все добре, — ледь чутно відповіла Христина, ковтаючи клубок у горлі.

— Чому не дивилася на дорогу, коли переходила? — чоловік говорив вже спокійно. — Я розумію, що ще не ранок і мало хто їздить, але машини все одно можуть бути. Добре, що обійшлося. — Вибачте… наступного разу буду дивитися, — кивнула вона. — Що ти взагалі тут робиш у такий час? — насторожено подивився на неї чоловік. — Я… просто вирішила прогулятися… — відповіла Христина, опустивши очі.

— Тебе, можливо, підвезти кудись? — запропонував він. — Дякую, не потрібно. Я сама дійду, — відповіла вона, відступаючи трохи назад. — Не буду тоді тебе затримувати, — чоловік посміхнувся та махнув рукою. — Ти тільки уважніше переходь дорогу наступного разу, добре? — Добре… — кивнула Христина, і повільно пішла далі, ще не оговтавшись від того, що сталося.

Чоловік сів у машину та поїхав, а Христина, намагаючись вгамувати тремтіння в руках, пішла далі до кінотеатру. Біля входу було багато яскравих картинок — афіш.