1. Межа між життям і забуттям

— Де вона?! Де ви її ховаєте?! Я бачив, що вона забігла сюди! — двері з тріском відчинилися від удару ноги. Пан увірвався всередину, перекидаючи стілець на своєму шляху.

Хазяйка, перелякано скрикнувши, притиснулася до стіни:

— Пане, про що ви? Сюди ніхто не заходив! — заперечила вона тремтячим голосом.

— Брешеш, стара! — заревів він. Його очі бігали кімнатою, зазираючи в кожен темний куток. — Думаєш, зможеш мене надурити? Ти не сховаєш те чудовисько!

Він не слухав її виправдань. Лють засліпила його. Він кинувся до жінки, схопивши її за плечі й струснувши так, що вона ледь втрималася на ногах.

— Вона вбила його! — кричав він їй в обличчя, бризкаючи слиною. — Мого Матвія! Я бачив... я бачив, як вона випила його життя!

Жінка намагалася вдихнути, але його пальці стискали надто сильно. З останніх сил вона прохрипіла лише одне слово:

— Хрис... ти... на?

Почувши ім'я, пан на мить завмер, а потім відштовхнув жінку.

— Де вона?! Куди пішла?! Говори, бо прокляну разом з нею!

Хазяйка, хапаючи ротом повітря і тримаючись за горло, вказала тремтячою рукою на вікно:

— До... до старої криниці... Вона побігла туди.

Не гаючи ні секунди, пан вибіг із хати.

Він біг до криниці, спотикаючись об коріння, не помічаючи гілок, що шмагали його по обличчю. Але там було порожньо. Нікого. Лише вітер і темна вода внизу. Він оббіг подвір’я, зазирнув у сарай — ніде ні душі.

Відчай почав витісняти гнів. Він зупинився, важко дихаючи. "Матвій..."

Він повільно повернувся до будинку. Його рука тремтіла, коли він тягнувся до дверей кімнати сина. Серце калатало так, що віддавало болем у скронях, а перед очима пливли темні кола.

«Все буде гаразд, — шепотів він собі, наче молитву. — Це просто сон. Страшний сон».

Він штовхнув двері.

Нічого не змінилося. Матвій лежав на ліжку — блідий, нерухомий, із синюватим відтінком на вустах. Його груди не здіймалися.

Пан, ридаючи, впав на коліна біля ліжка і схопив холодну руку сина.

— Чому ти, синку? Чому?! — його крик був сповнений тваринного болю. — Навіщо ти зв'язався з нею? Ти міг би жити... Ти мав би стояти тут, біля мене! А тепер ти лежиш мертвий... висушений...

Він підвів голову до стелі, і його голос перетворився на прокляття, що йшло з самої глибини розбитого серця:

— Нехай те дівчисько горить у пеклі! Хай вона вічно страждає, і стражданням її не буде кінця!

...Після похорону сина пан ще намагався організувати пошуки, піднімав людей, прочісував ліси. Але все було марно. Його серце не витримало — через кілька днів він помер, так і не знайшовши вбивцю свого сина.

Тим часом, десь далеко, змучена Христина впала без сил на землю. Темрява накрила її, і свідомість вимкнулася.

Їй наснився Матвій.

Він стояв перед нею — живий, усміхнений, такий, яким вона його пам'ятала. Вона дивилася на нього і не могла повірити власним очам.

— Це справді ти? — радісно вигукнула Христина й кинулася до нього. Вона міцно обійняла його, і сльози полегшення потекли по її щоках. — Вибач... Вибач, що вчинила таке з тобою. Я ніколи собі цього не пробачу!

Матвій лагідно підняв її голову, зазирнув у її заплакані очі й промовив:

— Не плач, рідненька. Все добре. Я тебе не виню. Це був мій вибір. Я знав, на що йду...

— Ні! — перебила вона, хитаючи головою. — Я розуміла, що так все скінчиться. Не потрібно було починати...

— Ми все зробили правильно, — його голос був спокійним, як тиха ріка. — Я вдячний тобі за ті дні, що ми провели разом. Ти — найкраще, що було в моєму житті. Дякую тобі за все.

— Я тебе кохаю, — прошепотіла Христина.

Матвій усміхнувся, і ця усмішка була світлішою за сонце.

— Я тебе також кохаю, принцесо.

Раптом вона помітила, що його тіло починає ставати прозорим. Він зникав.

Не давши йому договорити, Христина потягнулася до нього і поцілувала. В останнє. У цьому поцілунку був увесь її відчай, вся її любов і весь біль прощання.

Матвій спалахнув м’яким сяйвом, наче крізь нього пройшло світло далеких зірок. Він розчинився в повітрі, мов ранковий туман, залишивши по собі лише ледь вловимий запах озону.

Христина різко розплющила очі.

Її серце калатало, мов шалене. Але навколо був не ліс і не поле. Перед нею був чужий світ. М’яке гудіння пронизувало простір. Дивні вогні, невідомі символи, що мерехтіли в повітрі, високі будівлі, яких вона ніколи не бачила. Під ногами був не ґрунт, а щось тверде і сіре.

— Що тут відбувається?.. — прошепотіла вона, ще не розуміючи, що лише мить тому перетнула межу часу та реальності.