Розділ 28

- Мамо, а чому я не можу гратися з тими дітьми? — я потягнув матір за руку і показав на гурт дітей на дитячому майданчику.

«Чорт забирай, я знову у минулому. І зовсім не пам’ятаю цей момент» - подумав я, як голос матері відволік мене.

- Максиме, ці діти самі не будуть гратися з тобою, - сказала моя мама, трохи стиснувши мою руку, і обійшла майданчик стороною.

- Але чому? — я не вгамовувався. — Вони такі самі діти, як і я. — у мене на очах з’явились сльози.

- Ні, синку. Вони зовсім не такі... — мати глибоко здихнула і більше нічого не пояснюючи, увійшла в під’їзд.

Вона розуміла, що я лише дитина. І хочу стати частиною цього світу. Знайомитись і грати з дітьми. Але її переповнював страх і зовсім не за мене. Вона боялася, що саме я зможу завдати шкоди іншим. Вона казала, що я все більше стаю схожим на свого батька.

Якщо єдиний спосіб вберегти оточуючих — максимально ізолювати власного сина — вона згодна принести таку жертву. Навіть якщо я потім буду ненавидіти її за це. Ми зайшли в квартиру, де на нас вже чекав мій старший брат.

- Мамо, ти чого така сумна? Що трапилось? — хлопець допоміг зняти матері пальто. — Хто тебе засмутив? — він зиркнув на мене з невдоволенням.

- Все в порядку, сину, - мати ніжно провела долонею по його щоці. Мені на мить стало сумно. Адже зі мною вона не була така турботлива.

Не те, щоб вона мене била. Ні. Вона ніколи не підіймала на мене руку. Зі мною вона була не як мати. Скоріше просто як знайома, яку попросили придивитись за дитиною. Чи любила вона мене — гадки не маю. Вона ніколи це не казала.

- Мамо, а де тато? — я побіг за нею на кухню.

- У відрядженні, - два слова. І на цьому все.

- Він постійно там! Чому він не може бути вдома? Я його настільки рідко бачу, що не пам’ятаю, як він виглядає! — я підбіг до матері і почав смикати її за руку.

- Максим! Я сказала, він у відрядженні. Значить так треба! — мама рвучко відсмикнула руку і прийнялась розігрівати обід. — Як пройшов день в школі? — як тільки вона звернулась до мого брата, її настрій вмить змінився. Вона одразу стала ідеальною мамою, про яку я завжди мріяв.

- Ой, сьогодні таке сталося... — брат почав розказувати новини, а мене переповнювала образа від усвідомлення, що до мене мати ніколи так не ставилася. Останньою краплею було те, що вона підійшла до брата і обійняла його з такою любов’ю, наче він Боже благословіння. Зараз я би взагалі не звернув на це уваги, але для мене-дитини це був наче тригер.

В одну мить в кухні стало темно, як вночі. І ця темна гуща повільно розпливалася по всій квартирі, виходячи за її межі. В моїх блакитних очах з’явилися блискавки, які мерехтіли наче новорічна гірлянда, намагаючись знайти ціль в яку можна влучити.

- Максим! — дзвінкий голос матері вивів мене зі ступору. — Що ти робиш?! Припини! Негайно! — я подивився на неї порожнім поглядом, а вона міцно притискала брата до себе. Я закрив очі і повільно пітьма розсіялась. Нічого не кажучи я пішов до себе в кімнату.

Я різко розплющив очі. Серце колотило так, що от-от і вистрибне з грудей. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що я все ще зафіксований в лабораторному кріслі.

Виявляється, що вже в такому юному віці я міг користатися магією. Хоча Ніса казала, що магія проявляється після того, як виповниться 12 років. У період статевого дозрівання. Але в цих спогадах мені не більше шести років. І чому я зовсім не пам’ятаю це?

- Максим, як ви себе почуваєте? — мої роздуми перервав голос Арміни.

- Фізично — добре, а от морально — не впевнений, - брехати не було сенсу. Якщо хтось і може мені допомогти все згадати, то тільки ці люди.

- Я вколю вам відновлювальну сироватку. За кілька хвилин вам стане легше, - Арміна протерла ліктьовий згин і встромила голку мені в вену. Одразу я відчув, як тепло проноситься по всьому тілу. І, дійсно, ставало легше. — Я би хотів ще спробувати.

- Максиме, так часто понурюватись у спогади — дуже небезпечно, - Арміна вводила якісь данні в планшет.

- Але зі мною все гаразд, - наполягав я.

- На жаль, я не можу цього зробити. Ваш мозок може не витримати. Ви розумієте, що такою кількістю інформації ви перевантажите себе. І це може призвести, в кращому випадку, до коми, а в гіршому — це вас вб’є. Тому, наступний сеанс проведемо завтра і... — Арміна не встигла договорити, як її перервав доктор Варжес.

- Якщо пацієнт наполягає, не маю причин йому відмовити, - він єхидно посміхнувся. Напевно захотів поекспериментувати. — Зараз нехай відпочине, а після обіду можемо продовжити. — З цими словами він вийшов з кабінету, а мене відвели в палату.

- Цього разу без ременів? — здивувався я, коли Арміна відкрила палату і жестом пропустила мене вперед.

- А вам подобається бути зв’язаним? — дівчина уважно оглянула мене з голови до п’ят, а тоді грайливо вигнула одну брову.

- Залежить від контексту, - підморгнув я. Треба увійти до неї в довіру будь-яким способом.

- Сідайте, - Арміна в мить стала серйозною і натиснула на кнопку на панелі біля виходу. - Зараз принесуть обід. А поки що відпочивайте. — Вона збиралась піти, але зупинилась, щоб сказати через плече, - не забувайте, що ми знаходимось під землею і вікно — це просто декорація. Не варто туди стрибати.